Більше 100 років Франція страждала від безперервних воєн (1337—1453 pp.). Ці нескінченні військові дії між Англією і Францією об'єднані в історичному сенсі єдиною назвою: Сторічна війна. Але і після вигнання англійців по території знесиленої Франції довго ще блукали нечисленні, але достатньо добре озброєні залишки військових угруповань, як англійських, так і французьких, які грабували мирне населення. Дух ли царства, що ушляхетнював колись будь-які, нехай навіть сумнівні дії дворян, переродився і набув вельми огидного характеру. Якщо в колишні часи лицарська вдача грунтувалася на великодушності, вірності, відвертості, любові, честі, то тепер під впливом жадібних і грубих людей, які сформувалися в атмосфері вбивств заради наживи, поняття самозречення і відданості швидко розтанули і, більш того, замінилися на презирство і знущання.

Першим, хто почав висміювати та відкидати безкорисливість і благородство в людях, виявився Людовік XI (1423—1483), король Франції з 1461 р. Літературні пам'ятки барвисто, хоч і досить суперечливо описують характер і вчинки цього короля. Одні вважають його егоїстичним, низьким, жадібним і підступним клятвопорушником, інші стверджують, що у нього вад не більше, ніж чеснот, і що він був не найгіршим із володарів.

Придворний хроніст і політичний діяч Філіп де Комін у своїх мемуарах, намагаючись все ж таки залишатися об'єктивним, прагне згладити дуже багато страшних вчинків короля, пояснює їх необхідністю того жорстокого часу. Ну що ж, сам де Комін не раз здійснював зради, а свою втечу від Карл а Сміливого до Лю-довікаХІ м'яко називав «переходом на службу до короля». При цьому він не згадує, як Людовік XI плів інтриги, переманюючи його, щоб насолити правителеві Бургундії.

Проте давайте повернемося назад, дотихчасів, коли царював Карл VII, його батько. Карлу довелося брати участь у війні, але сам він, хоч і був хороброю людиною, не любив військові дії. Проте, будучи добрим організатором і адміністратором, давав доручення своїм воєначальникам, і ті успішно виконували його накази. А ще на нього вплинула Жанна д'Арк, яка, поза сумнівом, змусила його вжити заходів щодо наведення ладу в країні. А то дійшло вже до того, що в Парижі не можна було вночі вийти на вулицю через вовків. Карлу VII багато чого вдалося зробити, він проводив вдалу військову й економічну політику, цінував у людях здатність приносити користь Франції, а тому часто оточував себе представниками нелицарського походження.

Його син, хоч і перейняв від батька схильність до спілкування з людьми нижчих станів, за характером був зовсім іншим. Карл VII не був кровожерним, тільки обставини могли змусити його на якусь жорстоку дію. З Людвігом (таке ім'я він одержав при народженні) було інакше. Має місце історія, що відбулася з ним У 1437 р.

Одного разу теплої червневої ночі містечко Шато-Ландон, розташоване в Гатінові, було абсолютно безшумно оточене досить дивною армією, якою командував 14-річний підліток. Це був дофін Франції Людвіг, майбутній Людовік XI, який, нічого не повідомивши своєму батькові, вирішив вигнати англійський гарнізон, який сховався в містечку.

Перемога наповнила дофіна відчуттям неймовірної гордості. Бажаючи зіграти до кінця роль удачливого полководця, він запросив своїх офіцерів на святковий бенкет, який був улаштований прямо в саду замку.

Під час десерту він встав і сказав, посміхаючись: «А зараз, друзі мої, я хочу зробити вам сюрприз».

І тут гості побачили, що варта веде до них англійців. За знаком Людовіка до нього наблизилися і стали на деякій відстані п'ятеро французів-здорованів із кастетами в руках, яким він наказав тут же знищити полонених.
Спочатку задум сподобався, але потім інтерес став слабшати: англійців було забагато, а кати виявилися позбавленими всякої уяви. У якийсь момент велика частина запрошених, обважнівши від з'щеного і випитого, занурилася в сон, не дочекавшись кінця бійні.

Один лише дофін не втрачав інтересу до самого кінця видовища. Збуджений видом крові і подіями, він, залишивши своїх гостей, схопився на коня і вирушив до Гієна, де у той час знаходилися його батько, король Кар л VII, мати, королева Марія Анжуйська, і юна, їй тоді було десять років, Маргарита Шотландська, з якою принц одружився рік тому. Тільки він ступив на землю, як його тут же оточили придворні і почали на всі лади поздоровляти, оскільки про здійснений ним подвиг усім вже було відомо. Ось у такій атмосфері відбувалося формування характеру майбутнього короля.

Але батьківські стіни йому вже були тісні. Він мріяв про трон і тому, не замислюючись, став на чолі заколоту, піднятого проти його батька, дав залучити себе до авантюри, через яку йому довелося тікати з двору. Притулок він знайшов у правителя Бургундії Філіпа Доброго, батька Карла Сміливого. Але, як підступна людина, згодом відплатив бургундському двору чорною невдячністю. Що ж до Карла VII, то він до кінця своїхднів боявся інтриг і підступності синочка. Стверджують, що він помер з голоду, відмовляючись від прийому їжі через небезпеку бути отруєним.

Відразу ж після смерті батька Людовік XI приймає владу. Це був король середнього стану. Паризьких громадян просто уразив контраст між герцогом Бургундським і Людовіком XI, коли вони в'їжджали до міста. Перший в'їхав як справжній феодальний володар, прекрасно одягнений, оточений блискучим лицарством. А Людовік XI був невисокого зросту, худорлявий, одягнений у просте вбрання. Ймовірно, ця лицемірна простота і відкрила йому дорогу до сердець міщан. Та він і був королем середнього стану, який ненавидів феодалізм. Стверджують, що на один турнір Філіпа Людовік дивився з віконця свого палацу і особливо потішався над наступним: незнайомий лицар з'явився на турнір і отримував перемоги над лицарями, нещадно б'ючи їх. Виявляється, це був м'ясник, підісланий королем. Таких легенд про нього оповідають чимало.

Звільнившись від бургундських гостей, він приступив до управління державою. Він прогнав міністрів свого батька, конфіскував їх майно. Як бачимо, такі дії не нові. Багато правителів, прийшовши до влади, починають позбавлятися попередніх і мститися їм.

Звичайно, в будь-якому темному портреті можна знайти світлі тони. Людовік XI добре розумів інтереси Франції і старанно їх захищав, якщо вони не розходилися з його власними інтересами. По суті, він ішов тією ж дорогою, що й батько, тільки з більшою жорстокістю і більшим талантом. Він вдало минув кризу війни, що мала назву «війни за загальне благо». В ході неї він розвалив союз найбільших королівських васалів Франції, спрямований проти їх сюзерена, тобто проти нього. Тільки завдяки своїй винахідливості і гострому розуму він не потерпів поразки.