У другій половині XV ст. невпинно зростала могутність Турецької імперії. Європейські держави були роз'єднані і не могли дати відсіч туркам. Турецькі літописці почали вести свої розповіді з часу, коли засновник імперії Османа міг зібрати дружину, як кажуть, біля одного казана. У XIV ст. Османам вже належить уся Мала Азія, а до XVI ст. вони володіли всіма землями Візантійської імперії.

Могутність турків зростала завдяки особистостям султанів. За винятком Баязеда II всі вони відзначалися багатьма обдаруваннями, величезним честолюбством, активною діяльністю.

Звичайно, погляди всіх правителів імперії Османа були спрямовані у напрямку Центральної і Західної Європи, але справжньою грозою Європи став Сулейман І Кануні.

Він народився 6 листопада 1494 р. у Трабзоні (Трапезунд). Його батько ще не був султаном, а обіймав посаду правителя цього порту. Мати, дочка кримського хана Менглі-гирея, ймовірно, походила по материнській лінії від черкесів.
Дитинство і юність Сулейман провів із матір'ю серед татар генуезької колонії Кафа (нині — Феодосія). А коли в 1512 р. його батько, Селім І, став султаном, він перевіз сина до Стамбулу.

Про предків Сулеймана ходили темні чутки. Говорили, що за намовою його батька був отруєний його дід, Баязед II. Та і сам Баязед подав такий же приклад синові Селіму, відправивши на той світ свого батька, завойовника Константинополя, Мехмеда II. Ну і, звичайно, за східним звичаєм, Селім знищив усіх найближчих родичів, залишивши в живих тільки сина Сулеймана.
Селім І правив вісім років, щедро здобрюючи своє правління кров'ю ворогів і конкурентів. Коли ж Сулейман прийшов до влади, він наказав звільнити з в'язниць 60 крупних єгипетських сановників і купців. Така гуманна поведінка нового правителя викликала прихильність до себе багатьох його підданих.
Молодий султан був побожним мусульманином, але не фанатиком. Він лояльно ставився до шиїтів, на відміну від батька, виявляв віротерпимість до християн. Вимога до всіх була одна: справно платити податки. Та і до релігійних питань він був байдужий, але дуже цікавився Європою.

Ще за часів правління Селіма І Папа Лев X готовий був об 'єднатися з Карлом V заради ідеї порятунку від турецької загрози. Але в 1520 р. Селім І помер, Сулеймана ж вважали миролюбним молодим правителем, і в цьому європейці помилилися. У 1521 р. турки узяли Белград, захопили острів Родос, яким володіли іоанніти (госпітальєри) — члени духовно-лицарського ордена, що існував із XII ст. Лицарі вимушені були перенести свою резиденцію на острів Мальту.

Ця перемога давала туркам перспективу для експансії на Середземному морі. Проте проблеми в країні затримали задоволення амбіцій східного правителя у Європі. Повстали яничари — елітні воїни, яких насильно ще в дитячому віці забирали зі слов'янських і кавказьких сімей і виховували у дусі відданості ісламу і султанові. А після того Сулейман спрямував свої інтереси на Дворіччя. Він хотів стати незаперечним лідером у мусульманському світі, а крім того, турецькі султани, володіючи константинопольським троном, претендували на продовження римської імперської традиції.

Завоювання — ось що стояло на першому плані для будь-якого правителя, хоч європейського, хоч азіатського. Якщо не ти захопив, то тебе захоплять. До того ж не вичерпувалося прагнення до багатої наживи, до просторих територій. Турецькі феодали забезпечувалися земельними наділами, завойоване населення оподатковували.

Намічалася експансія до Угорщини. Це відкривало султанові в майбутньому дорогу на Відень і далі до Німеччини. Поступово Сулейман ставав грозою Європи. Матері навіть лякали його ім'ям неслухняних дітей. Проте він діяв досить раціонально. Зосередивши свої сили на двох напрямах — центральноєвропейському й іранському — султан діяв поперемінно. А з Росією, наприклад, і з деякими іншими країнами прагнув до мирних відносин. Він надавав пільги венеціанським купцям, проте від московського володаря вимагав тільки миру і товарів, не укладаючи з ним союзу, як того хотілося російському цареві Василю III.

У 1534 р. турки зайняли Багдад, але, незважаючи на перебування в зеніті слави і могутності, мир з Іраном укладений не був. Та і війни за Угорщину з Габсбургами затягувалися. Проте завойованому населенню здавалося, що султан непереможний. А для зміцнення

Але повернемося до Роксолани. їй все жтаки вдалося позбавитися Мустафи. Діючи своїми улюбленими прийомами, вона обмовила і звинуватила його у зраді султанові, внаслідок чого Мустафу стратили. Дорога до трону була прокладена. Проте громадська думка була не на боці Сулеймана. Ще більше обурення викликали дії Роксолани і її зятя Русте ма-паш і, якого вона зробила великим візиром після знищення Ібрагима.

У травні 1555 р. з Іраном підписали мирний договір, але постійні військові витрати підірвали могутність імперії, та ще середній син Роксолани Баязед раптом повстав проти батька і зіткнувся з братом Селім ом у боротьбі за владу. Але з цього нічого не вийшло, а Роксолана насилу залагодила конфлікт.
У цей же час турки потерпіли поразку на Мальті. Це була перша поразка турків на морі.

Вже в кінці життя в 1566 р. Сулейман очолив похід на Угорщину. Але він був старий і фізично слабкий, щоб здійснювати подібні дії. Його здоров'я, підірване нескінченними битвами, не витримало. Погода також не сприяла туркам: йшли дощі, дороги були затоплені. Нарешті війська Сулеймана опинилися під стінами Сегеда. Після декількох атак їм вдалося узяти фортецю, але Сулейман цього вже не побачив. Він помер у ніч із 5 на 6 серпня 1566 р. Його смерть довго приховували від війська, боячись ослабити бойовий дух. І лише через 43 дні був відданий наказ повертатися до Стамбула.

Вже не було в живих Роксолани. Обряд поховання був, за ісламськими звичаями, простим, без пишних церемоній. Хто оплакав великого і колись грізного правителя?

На трон зійшов його син, Селім II, так що здійснилася мрія Роксолани. Але він виявився посередністю. Імперія Османа занепадала, оскільки правителі думали виключно про свої задоволення і насолоду й не могли вписатися у світ капіталістичної економіки, що наближалася.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Йокаи М. Венгерский набоб. — М., 1986.

2. Живая история Востока. — М., 1990.

3. Петросян Ю. А. Османская империя. Могущество и гибель. — М., 1990.

4. Загребельний П. Роксолана. — К, 1998.

5. Кинросс Л. Расцвет и упадок Османской империи. — М., 1999.

6. Ивонин Ю. Е., Ивонина Л. И. Властители судеб Европы. — Смоленск, 2004.

7. Черняк Е. Б. Вековые конфликты. — М., 1988.