Про сина Ігоря і Ольги було так само багато оповідань, як про Ольгу або Олега. Але це не хитрий чудодій, а сміливий і чесний лицар-войовник, що завжди вчинює відкрито і сміливо, не шукає ні здобичі, ні багатства, цінує тільки славу воєнну і для неї однієї живе. «Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, — свідчить оповідання, записане в літописі, — він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і багато воював. Не возив з собою возів, ні казана, не варив м'яса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на вуглях і так їв; не мав і шатра, підстелював на спання підклад (що під сідлом був), а в голови сідло, — такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: «Іду на вас!»

Святослав наче самою природою був створений для звитяжних подвигів, далеких походів і переможних битв. Коротке, у неповних дев'ять років, самостійне правління Святослава у Києві описане літописцями майже виключно на підставі пам'яток усної народної творчості, що дійшли до них від часів цього останнього дружинного князя, улюбленця своїх ратників, котрий ділив з ними спеку й холод, спрагу й голод, хвороби й труднощі виснажливих походів, гіркоту поразок і радощі перемог. Святослав став героєм дружинного епосу саме тому, що він майже завжди перемагав ворогів Руської землі.

Історикам майже нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки Святослава. Народився він на початку 30-х pp. X ст. 12— 14-річ-ним хлопчиком брав участь у поході матері проти древлян. Святослав одержав владу з рук старіючої Ольги у важкий для Давньоруської держави час. Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда, намагаючись відтіснити Київську Русь від Чорного моря, яке арабські географи тоді називали Руським. З цією метою вони нацьковували незліченні орди печенігів на південвідомого читачеві араба Ібн-Хаукаля. В 968—969 pp. він побував на південному узбережжі Каспійського моря. Там, у місті Джурджан, зустрівся з масою біженців з Хозарії. Вони розповіли йому про нищівну поразку, якої зазнав каган від руського війська. Обидві столиці Хозарії (стара — Семендер, нова — Ітіль) були зруйновані і спалені русами, населення почасти загинуло, почасти розбіглося хто куди. Є й свідоцтва інших арабських авторів, з яких виходить, що Хазарський каганат відтоді перестав існувати.

Розгром Хазарського каганату мав дестабілізуючі наслідки для Русі у майбутньому. Адже, подолавши могутнього сусіда, Святослав тим самим повалив мури, що досі стримували натиск тюркських кочових племен у причорноморські степи.

Та східний вектор політики Святослава був раптово згорнутий. Цар город зумів відбудувати перед київським князем більш заманливу перспективу — взяти під свою пружну руку Балкани. Візантія тоді потерпала від свого сильного сусіда — молодої і войовничої Болгарської держави, тому і шукала собі сильного союзника. Проте Святослав не був, як це іноді стверджується, таким собі військовим авантюрником, який необдумано втрутився у болгарську кампанію. Він плекав серйозні наміри, за словами Михайла Грушевського, «згорнути під себе південне слов'янство й стати сильним суперником Візантії».

У 967—968 pp. Святослав вирушив зі своїм військом у похід на Болгарію. У перший болгарський похід київський князь повів не тільки дружинників, професійних воїнів, а й надзвичайно численних ополченців. Він легко переміг болгарське військо. За свідченням візантійського історика Лева Диякона, коли князь з військом з'явився у гирлі Дунаю, болгарський цар виставив проти нього потужну фалангу воїнів, але русичі вистрибнули з човнів, виставили великі щити, добули мечі й винищили майже всю ворожу рать. Та, розбивши болгарське військо, київський князь і не подумав забиратися геть із Подунав'я, на що так розраховували візантійські політики. Згідно зі свідченням « Повісті временних літ», Святослав начебто заявив: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там се редина землі моєї, туди стікаються всі блага». Навряд чи він збирався перенести столицю Давньоруської де ржави на Дунай. Але руський володар, вочевидь, добре розумів стратегічні й економічні вигоди Дунайського пониззя й планував і далі тримати його у сфері свого впливу.
Та слідом прийшли з Києва вісті, щоб Святослав на ґвалт прибував, бо орда печенізька обступила Київ і не дає дихати. Київські бояри докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: «Ти, княже, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали печеніги — і матір твою, і дітей твоїх». Намовляли його, щоб лишився в Києві, але Святослав не хотів. Прогнав печенігів у степи і знов почав збиратися до Болгарії. Але стара Ольга, що досі правила за сина в Києві, відчувала, що недовго їй ходити по світу, й затримала Святослава, щоб був при її смерті. Дійсно, вмерла скоро, і Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Києві, другого сина Олега — в древлянській землі, а наймолодшого Володимира відрядив посадником до далекого Новгорода.
Візантійський уряд, проте, зволікав з рішучими діями проти сміливця Святослава. Аж ось у грудні 969 р. в Константинополі стався палацовий переворот. Імператора Никифора Фоку по-звірячому вбили. На трон сів убивця, досвідчений полководець Іоанн Цимісхій. Новий можновладець довгий час не наважувався виступити проти уславленого в походах і битвах київського князя. До того ж йому довелося вирішувати невідкладні завдання: придушувати заколот прибічників скинутого ним Никифора Фоки та стримувати наступ арабів з півдня і сходу. Це дозволяло Святославу розвинути воєнний успіху Подунав'ї.
Протягом майже всього 970 р. київський князь завойовував Північно-Східну Болгарію, вдерся в належну Візантії Фракію. «І пішов Святослав до столиці (Константинополя. — Авт.), воюючи і розбиваючи міста, що й донині стоять порожні», — пишаючись князем, занотувала «Повість временних літ». Давньоруське військо заволоділо болгарськими містами Великим Преславом (столицею) й Доростолем і візантійськими — Філіппополем та Адріанополем. Іоанну Цімісхію довелося піти на мир з переможцем.

Але грецький імператор не збирався дотримуватися умов миру з руським князем. Навесні 971 р. Цимісхій на чолі величезної армії рушив через Адріанополь до Болгарії. Водночас триста візантійських кораблів, обладнаних пристроями для викидання «грецького вогню», зачинили гирло Дунаю, щоб відрізати Святославів флот від моря. А тут ще сили Русі виявились роз'єднаними. Менша частина війська під проводом Свенельда стояла у Великому Пре славі, а більша, на чолі з самим Святославом, — у Доростолі. У квітні того року Свенельд зумів приєднатися до Святослава, обложеного Іоанном Цимісхієм у Доростолі. Розпочалася багатоденна облога міста греками.

Святослав не бажав пасивно сидіти за стінами Доростола й часто здійснював вилазки, які перетворювались на справжні битви. Відомий читачеві Лев Диякон так описує одну з вилазок: «На другий день тавроскіфи (так візантійці часом називали русичів. — Авт.) вийшли з міста й вишикувались на рівнині, захищені кольчугами й щитами, що доходили до самих ніг. Вийшли з табору й ромеї (візантійці вважалися нащадками римлян. — Авт.), також надійно прикриті панцирями. Обидві сторони хоробро бились, наперемінки тіснячи одна одну, й було не ясно, хто переможе».

Сили обложених танули, вДоростолі почався голод. Наприкінці липня 971 р. Святослав дав генеральну битву Іоанну Цимісхію. Спочатку русичі примусили відпустити візантійську піхоту, але важко озброєна кіннота імператора врятувала справу. Воїнам довелося повернутися до Доростола. Становище Святослава було важким. Він, мабуть, уперше в житті погодився на мирні переговори. Іоанн Цимісхій зневірився в можливості здобути місто штурмом, тому охоче розпочав переговори з київським князем.

Святослав захотів побачитися з імператором. Той приїхав на Дунай з великим полком кінним, у багатій золоченій зброї. Святослав же приїхав з другого берега на човні, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсім просто і нічим не визначався з-поміж інших, тільки була на ньому полотняна одежа, а єдиною прикрасою був золотий ковток у вусі. Вигляд його очевидець описує так: «був він середнього зросту, кремезний і сильний, ніс мав короткий, сині очі, густі брови; бороду мав голену, довгі вуса і на голові чуб; виглядав суворо». Поговорив трохи з цісарем, сидячи в човні, й поїхав.

Було підписано мир, досить почесний для Русі, коли зважати, що війну вона програла. Святославу довелося здати Цимісхію Доростол і повернути полонених. Він відмовився від завойованих земель у Подунав'ї і від ведення воєнних дій там, а також у Криму, зобов'язався надавати допомогу Візантії проти арабів. У договорі не було й мови про виплату Візантії данини. За все те імператор мав випустити руське військо з Доростола зі зброєю й навіть надати йому продовольство на зворотний шлях. Лев Диякон повідомив, що додому зі Святославом пішло 22 тис. воїнів.

Святослав міг потішати себе багатою здобиччю, що йому лишилась, а може, думав на Русі зібрати нове військо та повернутися ще раз. Але на дорозі з Болгарії чекала його біда: в порогах Дніпрових, де робилися засідки на руських купців, засілися на Святослава печеніги, прочувши про багату здобич, що він везе з собою (може, то й греки дали їм знати, щоб небезпечного ворога позбутися). Не можучи пройти з великими тягарями своїми під печенізькою загрозою, Святослав вернувся назад на Дніпрове гирло і там лишився зимувати, щоб вичекати якоїсь зміни на краще. Але тут не стало припасу, настав голод, і ранньою весною пішов Святослав знову — пан або пропав — шукати дороги через пороги. Не пощастило — зложив голову в битві з печенігами, відрубали йому голову і з черепа зробили чашу на пам'ятку перемоги над славним воиовником, що «чужої землі шукав, а свою загубив». Так зійшов зі світу останній князь дружинної Русі.

ЯкписавМ. Карамзін, «таким чином скінчив життя цей Олександр (йшлося про великого полководця античності Олександра Македонського. — Авт.) нашої давньої історії, котрий так мужньо боровся із ворогом, і з нещастями, бував іноді переможений, але в самому нещасті дивував переможця своєю великодушністю, рівнявся суворим воїнським життям з героями піснепівця Гомера», — письменник мав на увазі героїв «Іліади» Ахілла й Гектора. До цього додамо, що Святослав залишився для прийдешніх поколінь неперевершеним зразком воїна і полководця, котрий не шкодував сил для вітчизни.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К, 1992.

2. Історія України в особах (IX-XVI11 ст.). — К, 1993.

3. Котляр Н., Смолий В. История в жизнеописаниях. — К, 1990.

4. «Повесть временных лет». — М. — Л., 1950.

5. Ричка В. Святослав Хоробрий // Урядовий кур'єр. — 2005. — 22 лютого.