У стольнім було городі у Києві,
У ласкавого князя Володимира
Бул о пированнячко, почгсний пир
На багацько князів та на боярів
Та на всіх тих гостгй званих-вибраних,
Званих-вибраних, на прихожих тєж.
Всі на тім пиру наїдалися,
Всі на тім пиру наїдалися,
Всі на тім пиру розхвалялися:
Один хвалиться то добрим конгм;
Інший — убранням своїм шовковим;
Інший — сєлами та присілками,
Городами- пригород ками.
Був так дгнь в половині дня.
Був той пир дгсь на півпиру —
Вол одимир-князь розпотішився,
По тій гридні ясній він похоруе
Та такі слова він промовляє...

Володимир-князь — то реальна історична особа, уславлений київський володар Володимир Святославович, який правив на Русі з 980 до 1015 р. Билини — чудові пам'ятки давньоруського фольклору — в піднесених тонах оспівують прекрасну юність Давньоруської держави. На чолі її стоїть ласкавий до підданих і суворий до ворогів Русі князь Володимир. Його оточують радники — бояри — та грізні витязі — богатирі. Всі вони бенкетують з князем у його пишних палатах. В інший час богатирі їздять у «чистому полі», несуть службу на «заставі богатирській», даючи відсіч ворогам. Під їхнім надійним захистом трудяться орачі і скотарі, ремісники й промисловики, увесь давньоруський народ.

Та життя було набагато складнішим і різноманітнішим, ніж воно малюється співцями билин.

Вченим не відомо, коли народився Володимир. Він належав до синів київського князя Святослава, але був народжений поза шлюбом. Історики дізналися про це з розповіді «Повісті врем енних літ» про запрошення дітей Святослава Ігоровича на князювання до Новгорода Великого. Тоді до Києва «прийшли новгородці, — пише Нестор, — просячи собі князя: «Якщо не підете до нас, то самі добудемо собі князя». І мовив їм Святослав: «Ахто б пішов до вас?» І відмовились Ярополк і Олег (законні сини. — Авт.). І порадив Добр иня: «Просіть Володимира!» Володимир же був від Малуші, ключниці Ольжиної. Малуша ж була сестрою Добрині, і доводився Добриня дядьком Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира». Він же відповів: « Ось він вам!» Ці слова вписані до «Повісті вре-менних літ» під 970 р.

Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з ними. Мабуть, вже тоді в дитячому серці Володимира (навряд чи йому у 970 р. було більше десяти років) зародилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі. Найімовірніше Володимир просидів би на малопочесному в ті роки новгородському князівському троні набагато довше (він сидів у Новгороді сім років), але ж у 972 р. потрапив у влаштовану печенігами засідку й загинув володар Русі князь Святослав. Намісником у Києві був його старший син Ярополк. Однак ні Олег, ні Володимир, ні бояри, ні народ зовсім не бачили в Ярополку справжнього великого князя.
Під'юіжуваний своїми дружинниками, Олег перестав визнавати владу старшого брата. 977 р. дійшло до відкритої війни між ними. Ярополк пішов з військом уДревлянську землю, в головному місті якої, Овручі, тоді княжив Олег. Ця війна між нащадками Святослава трагічно закінчилася для молодшого з них. Надамо слово Несторові: «І в битві переміг Ярополк Олега. Олег же зі своїми воїнами побіг до міста, яке зветься Овруч. А через рів до міської брами було перекинуто міст, і люди, з'юрмившись на ньому, зіштовхували один одного вниз. І зіпхнули Олега з мосту в рів, де той і загинув.

Щоб уникнути подібної долі, Володимир утік за море» в Скандинавію. «Коли Володимир у Новгороді почув, що Ярополк забив Олега, то наполохався і втік за море (Балтійське. — Авт.), і володів Ярополк одноосібно Руською землею». Володимир зовсім не злякався, як стверджує Нестор, він узагалі нікого і нічого не боявся.

Князівського двору, на високому пагорбі ним, як сповіщають літописні джерела, були поставлені кумири язичницьких божеств: дерев'яного Перуна із срібною головою й золотими вусами, Хор-са, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош.
Реформація язичництва, що супроводжувалась створенням загальнодержавного пантеону язичницьких богів, не дала бажаних наслідків. Пантеон із шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі. Сьогодні, на відстані тисячі років, очевидно, що реанімація язичництва була серйозним прорахунком Володимира та його оточення. Язичництво з його бага-тобожністю було чужим ідеї єдності. Дедалі відчутнішим гальмом ставало язичництво і на шляху суспільно-політичного та культурного розвитку країни. Не сприяло воно і зв'язкам Русі з сусідніми європейськими народами, для більшості яких така ідеологічна система була пройденим етапом.

Поступово Володимир і його оточення зневірилися у всесильності язичництва. Не без впливу православної общини, що виникла у Києві ще за часів Аскольда (здається, князь Аскольд був хрещений; за Ігоря була церква св. Іллі в Києві, а жінка Ігоря, княгиня Ольга, теж охрестилась, і її за те вважали святою), Володимир щораз більше схилявся до думки про необхідність християнізації Русі, яка б допомогла зміцнити єдність країни. Прийняти її з Візантії Володимир, як і його попередники, проте, не поспішав, а намагався розібратись також в інших релігійних системах. Щоправда, переговори щодо цього з посольствами Волзької Болгарії, Хозарії, Німеччини, очевидно, не слід розглядати як результат якихось вагань Володимира. Вони швидше були дипломатичним тиском на Візантію. Володимир хотів показати зарозумілим грекам, що, по-перше, їхня країна не єдина, від кого Русь може прийняти нову віру, а по-друге, що Русі не можна нав'язувати віру, вона сама її обирає.

Після таких вагань Володимир зробив вибір у бік християнської релігії у візантійському її варіанті. Цьому сприяла й міжнародна ситуація, що зблизила Київ і Константинополь. Візантія тоді гостро потребувала військової допомоги. Улітку 986 р. імператорські війська зазнали поразки у битві з болгарами поблизу ущелини «Троянові ворота». Зимою того ж року в армії спалахнув заколот, який очолив полководець Варда Склир, що проголосив себе імператором. Володимир погодився надати військову допомогу візантійському правлячому дому, але в обмін на це вимагав руки сестри імператорів-співправителів Василя II та його брата Костянтина — принцеси Анни. Ті ж, поставивши умовою укладання цього шлюбу хрещення київського князя та його підданих, погодились.

До Константинополя було відразу відправлено шеститисячний експедиційний корпус добірних руських воїнів, а сам Володимир вирушив у Крим, аби покарати жителів візантійського Корсуня (античний Херсонес), які підтримували заколотників. Захоплене й упокорене місто Володимир передав Василю II, а сам з тріумфом повернувся до Києва, де і відбулися основні події навернення в християнство підданих його країни.

«І коли прийшов (до Києва. — Авт.), читаємо в «Повісті времени их літ», — звелів перекинути ідолів — одних порубати, інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвоста коня й тягти Боричевим узвозом». Спочатку були охрещені кияни, далі настала черга інших жителів Русі. Якзасвідчує Нестор, князь Володимир «наказав будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги. — Авт.), і поставив церкву в ім'я святого Василія (при охрещенні Володимир одержав ім'я Василій. — Авт.) на пагорбі, де стояв ідол Перуна та інші. І по інших містах почали ставити церкви й призначати туди попів і приводити людей на охрещення по всіх містах і селах». Такими були перші кроки нової віри на давньоруських землях. Однак процес християнізації східних слов'ян тривав кілька століть.

Офіційне запровадження християнства у Київській Русі справило позитивний вплив на життя її народу. Люди тим самим прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти і наукових знань. Встановилися постійні зв'язки Давньоруської держави з іншими християнськими країнами. Церква постійно турбувалася про зміцнення державності, про піднесення авторитету князя. І влада платила їй спілкуванням, з перших днів взявши на себе матеріальне утримання давньоруської релігійної організації.

У часи Володимира Святославовича Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічної міці й культурного піднесення. Вона стала врівень з багатьма державами Європи і Близького Сходу. Однак спокійного життя давньоруському народові не було. Причиною цього стали хижі й жорстокі печенізькі хани, що постійно вдиралися на південноруські землі. Люди пам'ятали про трагічну загибель батька Володимира Святослава від рук печенізького хана Кур і. Й вимагали від князя рішучих дій. Та й сам Володимир, певно, розумів, що лише розгром печенігів може стати неодмінною умовою спокійного й мирного існування його держави. Ось чому незабаром після запровадження християнства на Русі князь розпочинає тривалу й запеклу боротьбу з печенізькими ханами. «Повість временних літ» та інші літописи розповідають про сім великих війн Володимира з цими ворогами: у 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001 й 1004 pp.

Походи давньоруських дружин у степ не давали бажаних наслідків. Мобільні загони печенігів, як правило, уникали відкритого бою. Перед Руссю постала необхідність створення надійної системи оборони на півдні держави, розбудови й зміцнення столиці. За масштабами Середньовіччя то було грандіозне завдання, яке вимагало напруження сил усієї держави. Фортеці населялись «мужами лучшими», як говорить літописець, від усіх східнослов'янських земель. Оборонні заходи вимагали від народу жертв, проте сприймались як доконечна потреба. Недарма ж багатирські застави Володимира оспівані в народних билинах...
Останні роки життя Володимира були затьмарені непокорою синів. 1012 р. проти нього постав Святополк, що княжив неподалік Києва у Турові. Князь кинув Свято полка до в'язниці. А 1014 р. те саме вчинив Ярослав, батьків наміснику Новгороді Великому. Володимир страшенно розгнівався і розпочав готуватися до походу на Новгород. Але у розпалі готувань раптово помер. Так скінчилася доба Володимира.

За всіма аспектами панування Володимира мало дуже велике значення в історії нашого народу. Він правив довго: в Києві просидів 35 літ і мав час допильнувати нових порядків, які заводив. Церква визнала його святим за те, що він зробив для християнства. В історії він зветься Великим за значну вагу його правління.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К, 1992.

2. Історія України в особах (IX-XVI11 ст.). — К, 1993.

3. «Повесть временных лет». — М. —Л., 1950.

4. Ричка В. Апостол Київської Русі // Урядовий кур'єр. — 2005. — 7 жовтня.

5.Толочко П. Історичні портрети. — К, 1990.