1.Українська державність в XVI - першій половині XVII ст.
2. Економічне становище українських земель за часів великого князівства литовського
3. Національно-духовне життя українців під владою литовського князівства
Література
Можна було здійснити коронацію Любарта і тим самим зберегти незалежність Галицько-Волинської держави від литовських політичних сил, забезпечивши собі підтримку з боку Литви у боротьбі з польською та угорською агресією. Допустимо також, що бояри не могли передбачити наслідків своїх вчинків.
В історичних джерелах с свідчення, що міста Київської Русі
підкорялися литовським князям, не чинячи особливого опору.
Головною причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного
татаро-монгольського гноблення, тим більше, що окупація литовцями
українських земель здійснювалася під лозунгом: "Ми старовина не
зачіпаємо і новини не вводимо". Однак з цими твердженнями важко
погодитися, якщо врахувати більш ніж столітнє панування на ук
раїнських землях таких войовничих литовських князів, як Мендовг,
Гедимін, його син Ольгерд, який остаточно приєднав до Литви Волинь
і Поділля.
Стосовно ж твердження, що литовські князі "старовини не
зачіпали, а новини не вводили", то історики, котрі визнають
литовську державу водночас українською, висувають як аргумент той
факт, що українці у ній користувалися рівними з литовцями правами.
І справді, українці та білоруси мали значні права у Великому
князівстві Литовському. Так, українські й білоруські князі та
бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали
найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися
рівними з литовцями привілеями. Церковнослов'янська мова з
домішкою української визнавалася державною мовою. Православна
церква займала привілейоване становище.
Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка
на той час досягла значно вищого розвитку.
Із входженням українських земель до складу Великого
князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній
структурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася в руках
великого литовського князя і була вона майже необмеженою. Місцеві
князі виступали тільки дорадниками і виконавцями його волі. По-
друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й
матеріальними засобами держави. Землю міг одержати тільки той, хто
виконував військові обов'язки. Саме таким методом Велике
князівство Литовське запроваджувало на українських землях
феодальні відносини. По-третє, хоч українські землі і
самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. Саме в цих ділянках литовці "старовини не
зачіпали, а новини не вводили". По-четверте, литовський князь
Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і
замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Іван
Крип'якевич зазначав, що тоді князювали вже не князі українського
роду, а українізовані члени литовської династії (Федір Любартович,
Володимир Ольгердович, Федір Коріятович). Оскільки вони занадто
близько зжилися з місцевими панами і підтримували їхні
автономістичні тенденції, то великий князь вважав їх небезпечними
для цілості держави і відібрав у них князівства "за непослух". Так
литовські князі, зазначав Іван Крип'якевич, намагалися знищити в
Україні стремління до самостійного державного життя. Отже, Литов
ська держава не була державою українською.
Ще більше ускладнилося становище на українських землях після
Люблінської унії 1569 р., коли, з одного боку, українська шляхта
зрівнювалася в правах з польською, в судах та уряді зберігалася
польська мова і ряд інших привілеїв для панівної верстви, а з
іншого — українські землі і населення ставали об'єктом широкої
польської колонізації. Після Люблінської унії українські землі в
королівських грамотах фігурували як провінція, що здавна належала
Польщі. Одно грошові відносини, вона здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхті лише частково характеризувало її суспільний статус, юридичне
оформлений законодавством кінця XIV — другої третини XVI ст. Ним
їй було надано значні політичні права, особисті свободи й майнові
гарантії, що у сукупності визначило специфіку шляхти як
привілейованої, панівної верстви.
Щоправда, за її монолітним юридичним фасадом стояли різні
прошарки. Найближчою до суспільних низів — як за походженням, так
і за способом життя — була дрібна шляхта, чи то зем'яни, котрі
здебільшого являли собою нащадків тих слуг, які несли військову
(боярську) службу й становили проміжну ланку між селянством і
воєнно-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли
ті зі слуг, котрі спадкове, з діда-прадіда, відбували дану службу,
отримали чи «вивели» собі шляхетство, а решта поступово злилася з
селянством.
Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською ієрархією,
вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать
— князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в
останній третині цього століття посунули на Київщину та
Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.
Паралельно з кристалізацією шляхти у XV—XVI ст. відбувалося
формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке
пізніше, у XVII—XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник
суспільного життя.
Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль
буфера між Кримським ханством і володіннями польських та
литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним
контролем і не маючи постійного населення. Природні багатства
цього краю приваблювали людність; для багатьох із тих, хто прийшов
сюди на промисел, уходництво часто ставало способом існування:
«життя по угодах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та
відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким
нудно було у звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й
знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки,
на степові простори». Однак тут на випадок татарського «наїзду»
доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени
промислових «ватаг» набували необхідного досвіду і, призвичаївшись
до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі
починали громити їхні улуси, не гребували нападами на послів та
jsov3b. Багата здобич, вільне життя особливо приваблювали тих,
хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, «терпів
тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини», кого гнали з
насиджених місць «обставини або закони». «Козакування»
перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною
нішею.
Правлячі кола Польщі та Литви, вбачаючи в козацькому свавіллі
дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин,
прагнули його приборкати. Разом з тим вони вважали за можливе
спрямувати енергію козацтва в річище загальнодержавних інтересів,
тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонних
відчайдухів для «послуги й оборони». Саме цей литовсько-польський
володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке
могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак
за його життя цей проект не вдалося реалізувати. Лише в останній
третині XVI ст. козацтво набуло певних організаційних форм і
увійшло до тогочасної станової структури.
2. Економічне становище українських земель за часів великого
князівства литовського
На економічний розвиток України XVI— першої половини XVII ст.
визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі.
На XVI століття стало багато товарів, пануванням якої були ручної праці, її розподілом на окремі
виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і
вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у
виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження.
Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на
українських землях.
Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й
ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно
ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства.
Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.)
перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню
тих чи інших товарів.
Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах.
До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час
налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких
виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII
ст. з'явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590),
Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському
воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і
містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією
з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою
міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис.
жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Біла Церква (10,7). В
більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тис. чол. За своїм
юридичним статусом вони поділялися на королівські,
приватновласницькі і а церковні. Але дедалі більше міст виборювали
самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалеж
ними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст
спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і
в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни
«юридик» не підлягали компетенції міського самоврядування й
сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх
власників.
Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності
пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів,
кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження
монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту
корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту
продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи.
Наприкінці XV—на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та
Jh?byhmh, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві
діяло по 15— ЗО цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла
збільшувалася й кількість товарної продукції.
Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи
мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток
України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і
на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари
переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче.
Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх
підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського
експорту в Західну Європу становив хліб. його кількість увесь час
зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині
— 78, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів
(лашт—приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні
стада волів і коней. Протягом червня—липня 1534 р. тільки через
Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель.
Найбільшими експортерами українського скоту стали магнати. Лише
Олександр Конєцпольський у 1644 р. відправив до Ярославля 500
волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р.—220 голів з
Житомирщини. До Європи вивозилося багато ванчосу — дубових колод і
клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки
експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про
загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем
писав один з польських діячів.