Перша згадка про життя людей на території Закарпаття відноситься до періоду раннього палеоліту (близько 500 тис. років до н. е.). Сюди під тиском римлян з долин Сірета і Прута переселилися карпи — одне з фракійських племен. За думкою багатьох вчених від назви цього племені і отримали назву гори Карпати. Історія Закарпаття є складовою частиною історії України, але має цілий ряд особливостей, які позначилися на економічному, політичному та етнічному розвитку краю. Займаючи важливе географічне положення на південних схилах Українських Карпат, Закарпаття, що в різні часи мало назву «Угорська Русь», «Карпатська Русь», «Руська Крайна», «Подкарпатська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна», а з 1946 року — Закарпатська область у складі УРСР. З давніх часів було своєрідним містком зв'язків між Сходом і Заходом. Минуле Закарпаття нерозривно пов'язане зі східними слов'янами. Археологічні джерела засвідчують, що вже в стародавні часи його населення мало високу матеріальну і духовну культуру, генетично спільну з культурою племен Придніпров'я, Подністров'я, Лісостепу, Волині і Прикарпаття, де в І тисячолітті н. е. відбувався інтенсивний процес формування східного слов'янства. Важливою подією в історії Закарпаття було входження його в IX—XI століттях до активної сфери впливу потужної східнослов'янської держави — Київської Русі, яка на той час мала високу матеріальну і духовну культуру. Відірване з кінця X століття від основного кореня — східного слов'янства, Закарпаття до середини XX століття входило до складу Угорського королівства, Австрійської Габсбурзької монархії, Чехословацької республіки, Хортистської Угорщини, але, зберігаючи етноніми «русь», «русини», ніколи не втрачало своєї слов'янської сутності та економічних і культурних зв'язків з народами по той бік Карпат. Після розгрому Австро-Угорщини в роки першої світової війни (1914—1918) на основі рішень Паризької мирної конференції, Сенжерменського мирного договору в 1919 році і Тріанонського договору в 1920 році Закарпаття одержало статус автономії у складі Чехословацької Республіки. Весною 1939 року, коли Гітлер розчленував Чехословаччину в результаті проведення двох арбітражів у Відні, всі південні райони Закарпаття, де проживала більшість угорського населення були віддані Угорщині (1,523 км2 з населенням 173 233 чоловік). На початку 1939 року на території краю виникло нове державне утворення — Карпатська Україна, Сойм якої обрав першим її президентом о. Августина Волошина. Та 15 березня 1939 року війська Гортистської Угорщини окупували територію всього краю і припинили існування цього державного утворення. Після визволення краю Червоною Армією в жовтні 1944 року в Закарпатті була проголошена самостійна держава — Закарпатська Україна зі своїм урядом — Народною Радою. Це державне утворення існувало лише до липня 1945 року, коли відбулося приєднання із УРСР на підставі волевиявлення населення краю через прийняття Першим З'їздом народних комітетів Закарпатської України «Маніфесту про возз'єднання з Радянською Україною».
Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю, а після адміністративної реформи 1928 р.— Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» як така, що засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України, була заборонена. Втім, не існувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, відірвану від батьківщини ще за часів Київської Русі. Та це не означало, що на чудовий за своєю природою край ніхто не претендував. В Угорщині, де утвердилася авторитарна влада регента М. Хорті, неситим оком поглядали на землі, які в часи існування Австро-Угорщини належали угорській короні.

Політична, економічна й культурна відірваність упродовж дев'яти сторіч позначилася на психології та менталітеті карпаторуської (української) етнічної спільноти. Деякі діячі, так звані «локалісти», вбачали у самоназві українців «русини» вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки й гасла. Але ж спорідненість людей по обидві сторони Карпатських гір кидалася у вічі, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці. Проте цей аргумент локалісти не бажали брати до уваги.

Кількість українців-русинів у Чехословаччині перевищувала півмільйона чоловік. Понад 80 тис. чоловік населяли околиці Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині, а переважна більшість — Закарпаття. Становище карпато-русинів було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Крім того, треба пам’ятати про міцні зв’язки між українським і чехословацьким рухом ще під час Першої Світової війни. Чехословацький визвольний комітет на чолі з Т. Масариком знаходився в Києві. Саме частини Чехословацького корпусу затримали німецько-австрійський наступ у галицького міста Зборов влітку 1917 р. Після Громадянської війни саме Прага, за часи президентства Т. Масарика, стала одним з потужним наукових центрів української еміграції.
Чехословацький уряд викупив в 1920-х pp. у мадярських поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Але через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрикультуру більшість селян бідувала. Під час депресії 1929 — 1933 pp. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями, але далеко не всі врятувалися від розорення. У неврожайні роки малоземельні селяни буквально голодували.

Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті краю дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чоловік. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не побудували. Іноземних і вітчизняних підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не бажав фінансувати промислові об'єкти у місцевостях, де не існувало кваліфікованої робочої сили.

У Закарпатті державна влада не чинила перешкод для поступової розбудови народної освіти. Мережа українських шкіл була значною. У 1938 р. налічувалося майже півтисячі народних шкіл, п'ять гімназій, чотири учительські семінарії. Працював 1 вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місця у чехословацький парламент виборювало до тридцяти партій. Найвпливовішою в країні політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні.

Українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст., його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Для цього використовувалися осередки заснованого ними товариства «Просвіта», скаутська організація «Пласт», Асоціація українських вчителів тощо. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець Августин Волошин.
На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенським договором Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Ця адміністрація швидко дискредитувала себе зв'язками з Угорщиною і Польщею. 28 жовтня до влади прийшов кабінет міністрів з українофілів на чолі з А. Волошиним.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася від Гітлера санкції на захоплення Закарпаття. Гітлер порадив їй порозумітися безпосередньо з Чехословаччиною. Проте переговори були безрезультатними. Тоді Хорті звернувся до чотирьох держав, які уклали Мюнхенський договір. Англія і Франція передовірили арбітраж з цього питання Німеччині та Італії. 2 листопада відбувся так званий Віденський арбітраж, на який запросили керівників автономних урядів Словаччини і Карпатської України (так стали називати Закарпаття). За цим арбітражем Хорті одержав південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю в 1 100 тис. чоловік. У Карпатської України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією, її столицю довелося перенести в Хуст.

А. Волошин випустив маніфест «Український народе Підкарпаття!» У ньому він повідомляв про вимушену згоду на арбітраж («несила боротися зі світовими державами»), але додавав: «Сповіщаємо тобі, що границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов'язалися не втручатись до наших внутрішніх справ».