| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Тютюник Григір | [ Добавить материал ] |
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОПОВІДАННЯ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ОДДАВАЛИ КАТРЮ»
| 30.05.2009, 12:04 | |
| ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОПОВІДАННЯ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА «ОДДАВАЛИ КАТРЮ» Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене бо лючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття — масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі — не знав ніхто. А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого наро ду? Бо саме цього вимагало жорстоке «проросійське» місто. Саме на це пи тання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник. Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять... І цим все сказано. Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки... Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне — не відомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік. Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх пер сонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша — зубожілий стан українського села. Адже з по дібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджа ють до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губ ляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Бо гом хуторах? Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу — найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана на речена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «... сміх у нього тихий, м’який...» Під час виконання української пісні «здавалося, не десятки людей співало..., а одна много гласна душа». В цих рядках — мрія письменника об’єднати український народ, адже сила — в громаді. Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгоро дитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків? На ці пи тання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається спо діватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку — запору ка того, що ця жінка все ж таки залишається українкою... Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше — вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни. | |
| Просмотров: 1025 | Загрузок: 0 | | |