| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Барка Василь | [ Добавить материал ] |
ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РР. У РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»
| 30.05.2009, 02:43 | |
| ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РР. У РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ» Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кож ною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б най вищою цінністю. Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман «Жовтий князь». Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі укра їнського народу. Жодна уява не здатна відтворити цю жахливу чорну біду, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського бут тя. Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил, «при нужді вигнанській і недузі», відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю. Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч ро бітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових, представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація кур кульства як класу». Унаслідок цієї народовбивчої політики Україна опини лася наприкінці 1932 — початку 1933 років на грані катастрофи. Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинува ченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигналинатяки українського партійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипни ка, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок не помірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його при бічників. Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «ук раїнська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі «Жовтий князь». На село кинули армію «тисячників», для яких селянитрудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партро бітників — спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибира ють німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «По станова є — і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу». І що ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи, часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а го лодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли. Отже, мета була ясна — просто винищити народ, зламати його мовчаз ний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і за гнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою». Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди, які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який, одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, на писав у передсмертній записці: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу…» Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудя щих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було. А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбирало ся міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються, чому дядьки не хочуть мовчки відходити в землю, чому вони ще живі й чіпляються за життя, намагаються вберегти свій рід. У крамницях людей просто обкрадали, продаючи за високими комер ційними цінами гнилий, непридатний до споживання товар. На селян, які працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки, штрафи за найменший непослух. Із голоду люди доходили до відчаю, до божевілля, їли все, що тільки можна було жувати; доходило навіть до канібалізму. Такою була жорстока реальність. Але, незважаючи на це, герої рома ну «Жовтий князь», прості селяни, яких автор із пошаною називає на ім’я та по батькові, намагаються залишатися людьми за будьяких обставин. Вони дбають один про одного, намагаються допомогти, діляться навіть останнім шматком їстівного, оберігають душу від гріха та спокуси, над усе ставлять віру, свої духовні святині. І хоч переважна більшість їх гине, залишається світла надія на відродження, втілена в зворушливому образі малого Андрійка Катранника. Сам В. Барка писав: «Своїми книгами… хочу посприяти, аби ідеї гума ністичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, ос нови справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про людські права, з забезпеченими свободами думки, вислову, творчого по шуку, релігійного переконання… було б затверджене і в Україні». Я вважаю, що книга «Жовтий князь» — відкриття й одкровення для ук раїнського читача, новий крок до розвиненого, цивілізованого суспільства у його свідомості. Адже не можна допустити, щоб повторилося щось подібне. | |
| Просмотров: 610 | Загрузок: 0 | | |