МИРОН КАТРАННИК — ІДЕАЛ СЕЛЯНИНА І ЛЮДИНИ
(За романом В. Барки «Жовтий князь»)
Мирон Данилович Катранник — один із головних героїв роману
В. Барки «Жовтий князь». Це звичайна сільська людина. Але він увібрав
у себе мудрість усього хліборобського роду, християнськоморальні прин
ципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно,
не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.
Катранник постійно мучиться думкою: за що ж таку кару наслано на
його народ, на родину? І який вихід? Сумно дивиться він на уповнова
женого по заготівлі хліба і розуміє, що такий «переступить хоч закон, хоч
що!», «прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим». Біль стискає серце
Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім’я винна?.. І до кого
вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери,
і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до
них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись:
борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не
йдем же. Коли б і могли, не підем». Чи багато треба селянинові? Малого
місця під сонцем та можливість вирощувати хліб, годувати й одягати своїх
діточок. Але й цього їм не дають злі вороги. Коли в Катранників забрали (як і в інших) усе збіжжя і голод чорною
примарою став на порозі, батько намагався з усіх сил щось зробити, здо
бути їстівне, зберегти родину. Він їде в далеку й небезпечну мандрівку то
на Воронежчину міняти хліб, то йде до млина, біля якого зустріли пост
рілами, то ціною неймовірних зусиль виривається з палаючого яру, куди
зіштовхували голодаючих, то вирушає на Кавказ, щоб заробити для сім’ї.
Символічна й страшна смерть цього героя — самовідданого і жертовного.
Він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною у торбі.
У Мирона Даниловича була можливість врятувати себе і сім’ю. Але
для цього треба було зрадити віру, довір’я односельців — віддати владі
коштовну церковну чашу, народну святиню. І він терпить знущання, побої,
переборює спокусу, дивлячись на мішок борошна і — не зраджує, волію
чи краще вмерти.
Катранник, сам у біді, намагається допомогти іншим. Він не відганяє
слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним, заходить до товаришів
підтримати хоч словом, співчуває рядовим колгоспникам, дітямсиротам
із притулку. «Тихий і добрий до всіх», «був світлий словом і серцем до
них [дітей], як при небі,— ніколи не чули окрику «недоброго», «не свари
лися ніколи і жили гарно» — так характеризує свого чоловіка Дарія Олек
сандрівна, гірко сумуючи при його втраті.
Працьовитий, розсудливий, твердий у вірі і своїх моральних принци
пах, Мирон Данилович був совістю односельців, їх порадником. Він був,
як і більшість селян, покірним долі, безпорадним у страшних обставинах,
справжнім носієм української ментальності. Загибель його і більшості
членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію
українського народу під час штучного голодомору 1932—1933 рр.
|