| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Барка Василь | [ Добавить материал ] |
ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ (За романом В. Барки)
| 30.05.2009, 02:46 | |
| ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ (За романом В. Барки) Жовтий князь… Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це збірний символічний образ, многолике втілення зла і насильства, рудий ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть і руїну. Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків — то охрис тий, то огнистий, то сірчаножовтий, то рудий. Ось як уявляється селя нинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і перелива ти його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»: «Вигляд промовця, замість рудастозеленкавого чомусь примарювався полум’яномишастий і мінений в тінь, з гострими… защіпками жорсто кості. За ним тьма і примари височинять: муруй, … і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель…» І скрізь тепер охристі марищаящіри переслідують Катранника, виби вають із життєвої стежки. При черговому обшуку «поперериване все і поперекидуване, позмішу ване і потоптане», знищено хату, «хатусвятиню, де ікони споконвіку ося ювали хліб на столі». Бабуся Харитина Григорівна намагалася захистити житло, зберегти їстівне хоч для дітей. «— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти тре ба, оддайте зараз, я вам кажу! Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструкту вав: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держава. Чого ж стара турбує?» Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для ньо го вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «круки ду шоїдні», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики». Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськамихарактеристиками: «понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий». Народ розуміє, звідки зло, але протистояти йому не може, хіба що пошепки переповідаючи страшні історії та передбачення. Попутник Ми рона Даниловича говорить про звіра, який «з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі… партії,— зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! …Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить». Міліціонери — «охоронці порядку» — «скрізь запускають при чіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських». Невідомо звідки, але й у місті, й на селі знали, що в часи такого люто го голоду партійні керівники мали повний достаток, що на деяких «крем лівцівтузів» працювали цілі ферми. Усі беззаконня, які творилися, були нібито в ім’я високої мети. «Тисячник» Отроходін виголошує промову перед селянами про не обхідність виконання плану хлібозаготівель. «В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Па пери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими тру дящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — дже рело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужими очима». Насправді ж мета була одна — швидше доскочити до «смачних місць, зайнятих рибищами», щоб одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…» Особливому терору піддавалися з боку влади одноосібники — «інду си». Але не краще було й колгоспникам, яких, як каже письменник, «з’юрм лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується…, капіталізмові не снилося!» А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,— то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює…» Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом… Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. …— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець». Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть на нашій багатостраждальній землі. | |
| Просмотров: 665 | Загрузок: 0 | | |