| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Васильченко Степан | [ Добавить материал ] |
ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант»)
| 29.05.2009, 23:51 | |
| ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант») Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх росій ських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шев ченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в мо рокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій. Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще. Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так. У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки пут ня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригорі ла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на щось окуті в залізо. ...А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й кварти ра для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, на швидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...». I учительоповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запоро жець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустітьно мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!» Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові. Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї. Доля ніби сприяла дівчині: «...У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує». Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впев няли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в го род одвезти... учитись...». Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попе чителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг. Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на на вчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи. Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу. Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своє му незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Ва силю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і ви гнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі. Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш. Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителяоповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», те пер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших... Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл». Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..». Треба у це щиро вірити. | |
| Просмотров: 757 | Загрузок: 0 | | |