| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Гончар Олесь | [ Добавить материал ] |
СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
| 30.05.2009, 11:28 | |
| СОБОР ЯК СИМВОЛ ДУХОВНОЇ КРАСИ ЛЮДИНИ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА У кожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації. Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на башнях у надвечір’ї, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церква ми. Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами нази вали зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань релігійного чи іншого значення. Отже, слово «соборність» (єдність, єднан ня) є спорідненим до слова «собор». Проблема збереження цінного історичного пам’ятника в романі Оле ся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює ве лич людинитворця, людинивоїна, людинигромадянина. Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною до вершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: «Зу міли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будьякої точки видно собор, звідусюди!» Доля кож ного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов’язана із цією спо рудою. У ставленні до цієї архітектурної пам’ятки розкриваються харак тери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і май бутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Мико ли Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас із невтомним дослідником, учениметнографом, видатним істориком Дмитром Явор ницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам’яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупи нив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невми рущу силу народу, захищаючи цей історичний пам’ятник. А Іван Баглай та його учитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допома гає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок слав ного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані. На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі не розривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободисина у нього «ко зацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім’я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «півУкраїни пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх уболіваннях. Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вдачею і за віком, але є між ними і спільне: усі вони дуже тонко відчували люд ську підлість і противились їй, але кожна посвоєму. Шпачиха, ця непро ста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуван цеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені, Володимире, але не в той бік ти думаєш». Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито зви нувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. «Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними дима ми чорні індустрійні бастіони заводів…» На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про гань бу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі. Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди залежно від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних лю дей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а й людини, і собори наших душ залишаться незайманими. | |
| Просмотров: 1797 | Загрузок: 0 | | |