Живе не той, хто чадить… Живе —
хто іскрить! Живіть так, молоді,
щоб встигли зоставити слід після
себе путящий…
О. Гончар. «Собор»
«Собор» — один із перших творів у літературі ХХ століття з екології
в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і на
родної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.
Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він за
суджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.
У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму,
але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір
проходить думка про збереження собору душі.
Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут мож
на зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме
їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визна
чає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана
німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих
ярусів, його співучих ліній».
Микола Баглай — студент, «…чистий думками і непорочний діями
юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить,
що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володька
Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у со
борі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.
Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії,
куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється
неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось
духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила
і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі.
Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруй
нуватийого.Тутужепіднімаєтьсяусягромадаселаназахистцієїсвятині.Навіть
знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не
позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли
востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не
гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… — При всіх же вла
стях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати?
Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Спра
ву в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля со
бору так стурбує його Зачіплянку, «…собору, який перед цим був ніби в за
бутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса
цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»
Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей
шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за
партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані
побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройня
лись сльозою».
Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те,
що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що
син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю
не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот ЛободаНечуйвітер,
що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча
й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке
смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» Але величність собору
захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стервець».
На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, пре
красної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе
його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Ми
кола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.
Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає,
в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає
все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецт
во не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без
усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи
залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали
б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»
Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розум
ний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче,
до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’я
ну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається
припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі
пришельці з іншої планети і верещать там помавп’ячому, п’яно регочуть,
сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила
його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік
поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський
юнак, що вигнав сквернителів з храму». Багато бачив собор на своєму
віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників,
а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влашто
вувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по зас
лугах негідники. Ви′ходили лікарі Миколу, повернули з того світу.
«Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на башнях,— ніч скрадає на ньому всі
травми часу…
Все він бачить і чує усе».
Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що
у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби
духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої
бережіть, друзі… Собори душ!»