Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничій Сосниці. Дитинство його проходило серед казкової природи Десни, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно, а також у його незабутньому автобіографічному творі «Зачарована Десна». У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.
З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчив який у 1914 році. Довженко отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство та гімнастику, географію й фізику, історію і малювання.
Згодом Олександр Петрович переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. Не оминули його й події революції.
У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко служить у Червоній Армії. Після визволення Києва працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.
У 1923 році Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.
На тридцять третьому році життя Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара.
Мрією Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець. Але його творіння не оцінили сучасники.
Наступною роботою Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 році, на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому Олександр Петрович звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград».
Напередодні війни наполегливо працює над фільмом «Щорс», основна тема якого — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.
З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.
У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка – «Перемога на Правобережній Україні».
На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік...
Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, дружиною Ю. Солнцевою завершені зйомки фільмів «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
Олександр Петрович Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру, який поєднав у собі два мистецтва (літературу та кінематограф), – кіноповісті. Кіноповість – це твір, який має усі ознаки епічного, але події та образи представлені нам так, як у кіносценарії, але не так, як у драмі, адже вагоме значення надається не лише основним дійовим персонажам, їх емоціям та переживанням, але й обставинам, у яких вони перебувають. Образи змінюються, події динамічні, найчастіше представляються у хронологічному порядку (інколи він буває дещо порушеним).
За жанровими ознаками кіноповість «Зачарована Десна» є ліричною повістю, але у ній зберігаються ознаки сценарію: автор як умілий режисер знайомить нас із головним героєм, його найближчими родичами та оточенням, описує основні або ключові чи просто цікаві події його життя не просто як спогад, а як цілком реальні картини минулого, які одразу ж промальовуються в уяві читача.
Певні образи, події або ж відчуття із «Зачарованої Десни» можна зрозуміти двояко, як і в будь-якій іншій кіноповісті. Весняна повінь описана як буденна ситуація в житті Сашка, але відчувається думка Довженка-філософа, який вірить, що очищувальна вода змиє увесь бруд з душі українського народу. Або ж утеча лева із зоопарку і перенесення його уявою дитини до берегів Десни. Лев не є чимось химерним, вигаданим. Він дійсно утік, але пізніше був знайденим та убитим звіроловами. Все нібито просто: звір – то й звір, лев – то й лев, але настільки ж легко вбити й дитячу мрію. Подібну символічність можна зустріти у більшості фільмів, але сам глядач вирішує, яке значення йому ближче до душі. Ось тому можна сміливо казати, що Довженко писав не кіносценарії, не повісті (ліричні, історичні або ж які інші), а саме кіноповісті – новий жанр літератури, настільки унікальний, наскільки незвичними є і самі твори Олександра Петровича.
Варто сказати, що без Довженка не існувало б таких прекрасних кіноповістей, їх екранізацій та, напевне, й самого українського сучасного кінематографа. Не було б всесвітньо відомої кіностудії у Києві, на території якої щорічно знімають десятки фільмів не лише українські режисери, але й чимало іноземних: росіяни, поляки, німці та інші. Не побачив би ніхто і знаменитого довженківського саду, у якому зібрано сотні кращих представників флори з усього світу.
Хто б що не казав, але саме Довженко є творцем сучасного українського кіно. Відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін одного разу сказав: «Слов’янство поки що дало світові у кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».

Список використаної літератури:
• Новий довідник. «Казка», Київ-2008, ст. 776-780.
• Бернадська Н. Українська література ХХ століття. «Знання-Прес», Київ-2002.
• Українська література, 11 клас. «Перун», Ірпінь-2001.
• Історія української літератури у восьми томах. «Наукова думка», Київ-1968, т. 5.
• Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. «Дніпро», Київ-1993.