І будемо ми
Дратувати залізом звіра,
Руйнувати логово тьми.
Є. Маланюк. «З варязької весни»

Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так
було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби
народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось
подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого
впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежа
ли в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не зава
жало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки
не незивали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «по
етом апокаліптичних літ», і «поетом волюнтаризму». А Володимир Со
сюра навіть оголосив поетові війну:
Шановний пане Маланюче,
Ми ще зустрінемось в бою.
Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі
вибачити того випаду.
Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців
соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети
емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.
Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші
по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену
Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет
повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів,
і тому лаяв українців за слабкодухість і «малоросійство». Але Маланюк
вірив у нову людину, у відродження нації:
Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,
Крізь дим руїни —
Україну
Новий узріє чоловік.
Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її
обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі пере
слідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети
й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка,
його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому
тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч без
державності», він закликає знищити невільницьке тавро:
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі.
Поет вважає, що у своєму історичному розвитку
Україна повинна орієнтуватися не на культурні
цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:
Хай згине скіфськоелінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі,
Щоб власний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври станув Капітолій.
Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама прини
зила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за
людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою
за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:
Московлять, польщать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже слід,—
Лиш потурнаки й яничари.
Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’я
кодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної
не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців
нацією вільною, освідченою, гідною поваги. Поет вірив
у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме
прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.
Бачу їх — високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми,—
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми…
Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці
слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві»,
але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за
те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.