| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Нечуй-Левицький Іван | [ Добавить материал ] |
«ШИРОКО ДОЛИНОЮ МІЖ ДВОМА РЯДАМИ РОЗЛОЖИСТИХ ВЕРБ...» -7
| 29.05.2009, 18:22 | |
| «ШИРОКО ДОЛИНОЮ МІЖ ДВОМА РЯДАМИ РОЗЛОЖИСТИХ ВЕРБ...» (І. НечуйЛевицький — неперевершений майстер описів природи) Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Не чуяЛевицького. І одна з причин такого визнання — неперевершені опи си природи. Академік О. Білецький зазначав, що «у нього [НечуяЛевиць кого] майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент». Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед до лини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в роз кішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача: «левади розложисті й зелені», береги «оксамитові», «соняшники жовті», і над усим цим — сонце «несе золоте й срібне марево». Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори ство рюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води, Роставиця «в’ється гадюкою, передражнюючи здорові річки», ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби «одступи лись» од берега, там стара груша «вгніздилася» серед города і соняшники зовсім «заплуталися своїми жовтими головами в гіллі».) На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, мо лодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпац тва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими зда ються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не зали шається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше по бачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і криш талеве листя, і жарптицю, що ніби співала голосом дівчини. Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще. Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які мог ли б змагатися з НечуємЛевицьким у «почутті природи», в умінні її ба чити й описувати. І завдання читача при цьому — вдумливо читати і на солоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів. | |
| Просмотров: 391 | Загрузок: 0 | | |