| Главная » Файлы » Твори з української літератури » Нечуй-Левицький Іван | [ Добавить материал ] |
КАЙДАШI — ТИПОВI ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРIОДУ, НОСIЇ НАЦIОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ
| 29.05.2009, 22:20 | |
| КАЙДАШI — ТИПОВI ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРIОДУ, НОСIЇ НАЦIОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ Люблячи свiй народ, спiвчуваючи його тяжкiй долi, видатний украї нський письменник I. НечуйЛевицький вважав своїм обов’язком гово рити йому правду, будити вiд тяжкого сну й апатiї, якi були викликанi довгими роками крiпосницького гнiту та злиднями. I правда ще вислов лена у такiй досконалiй художнiй формi, з таким гумором та iронiєю, що це викликає смiх i сльози вже в багатьох поколiнь читачiв, примушує їх вкотре замислитися над вiчними iстинами добра i зла. Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденнiй важкiй працi. Вона хоч i виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повiстi не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрiм хлiборобства, займався ще й стель махуванням — робив вози та iншi вироби з дерева. Карпо i Лаврiн пiдробляли хурщиками: наймалися возити до залiзницi з панських сахарень та млинiв цукор i борошно. Уся сiм’я, зiбравши власний урожай, йшла заробляти у па на снопи, щоб розрахуватися з податками i на свої потреби залишити дещи цю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактернiших рис українського селянина — працьовитiсть, як i розпорядливiсть та господарнiсть. У жiноцтва були свої щоденнi турботи — варити обiд, прибирати, пра ти, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосу боти пiдмазували комин, чепурили хату зовнi, прибирали, i все це у бiлих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крiм працьовитостi, риса української селянки — її охайнiсть, потяг до краси в усьому. А яки ми привабливими були українськi дiвчата у свята! Ось Мотря йде до цер кви. «… Вбралася в зелену спiдницю в червону запаску, пiдперезалася дов гим червоним поясом.., одяглась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто… Павине пiр’я блищало i миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах надавав краси тон ким чорним бровам та блискучим очам». Яскравi, красивi, веселi кольо ри одягу характернi не лише для дiвчат, а й для жiнок. Кайдашиха на роз глядини до Балашiв «надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юбку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась». Кайдашi, як i всi селяни того часу, були глибоко релiгiйними, до тримувалися свят, а також неписаних моральних законiв. Старий Кай даш постiйно нагадував Мотрi, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жiнку, коли та кинула ложку на хлiб, пове лася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нiчого не виходило через егоїзм, жорстокiсть свекрухи, яка викликала таку ж злостивiсть з боку невiстки. Старше поколiння Кайдашiв — Омелько i Маруся — типовi представ ники селянства другої половини ХIХ столiття. Вони пережили панщину, яка наклала на них вiдбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що вiн, як колись панські люди пiсля тяжкої працi, запивав своє горе в шин ку. Це й призвело його до загибелi. Кайдашиха набралася од панiв пихи та зарозумiлостi, бажання кимось командувати. Це добре вiдчули на собi спо чатку Мотря, потiм Мелашка, адже саме жорстокiсть i грубiсть, егоїзм свек рухи найчастiше призводили до сварок, лайок i навiть бiйок у сiм’ї. Отже, надмiрна емоцiйнiсть i нестриманiсть у стосунках, лайливiсть, хоч i не кращi, але ж типовi риси тогочасних селян, бо їм постiйно пiд впливом обставин доводилося вiдвойовувати своє «мiсце пiд сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторiнки повiстi про взаємини Кайдашихи, Мотрi, Мелашки, баби Палажки i баби Параски, батька та синiв Кайдашiв. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Молодше поколiння — Карпо, Лаврiн, їхнi жiнки i дiти недалеко вiдiйшли вiд батькiв, успадкувавши їхнiй егоїзм, байдужiсть до громад ських справ. Пригадаймо iсторiю з горбом, що був бiля Кайдашевого двору i на якому ламалося стiльки селянських возiв. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батьковi: «Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв». Лаврiн пiдтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду ж i я його ко пать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак…» Однак не можна не помiтити, якою поезiєю сповненi слова Лаврiна, Ме лашки й iнших персонажiв повiстi у момент злету почуттiв. Герої говорять словами пiсень, так i сиплять прислiв’ями та примовками. Навiть суворий Карпо, залицяючись до Мотрi, подумав, як проспiвав: «Ой важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишiв та Балашiв: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весе ла, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, iз роси, iз води; нехай ваше життя будемiжсолодкимимедами,мiжпахучимиквiтками».Отже,поетичнiсть,потяг до краси — невiд’ємна частка душi нашого народу. Iскристим, соковитим гумором насичений дiалог синiв Кайдаша, коли вони говорили про вибiр майбутнiх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українцiв — схильнiсть до жарту, гумору, вмiння посмiятися не лише з iнших, а i з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Бiївцiв, говорить, що тепер її туди не зама нять i калачем, бо мало голови собi не знесла, «а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi». Лаврiн насмiшкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори?» Селяни до смiшного забобоннi i темнi, їх легко обдурити через довiрливiсть, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в орен ду i споюючи та обдираючи вiдвiдувачiв. Це теж характерна риса українцiв. Отже, завдяки таланту I. НечуяЛевицького ми мали змогу пройня тися духом доби, визначити риси нацiонального характеру українцiв. I хоч цi риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозумiти, що вони не стiльки вiд злої вдачi, а вiд тяжкої працi, нестаткiв — постiйних супутникiв селянина. | |
| Просмотров: 698 | Загрузок: 0 | | |