| «КАЙДАШЕВІ ЗВИЧКИ» В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ
Видатний український прозаїк І. С. НечуйЛевицький увійшов в істо
рію української літератури як неперевершений майстер зображення при
роди, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селян
ства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами,
проблемами.
У 1879 році І. С. НечуйЛевицький написав повість «Кайдашева
сім’я». Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінно
стями, її моральноетичними устроями. Письменник бачив усі складності
і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те, що повість
з інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і дале
коглядність її автора.
Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що при
нижували гідність людини, боротьба за «моє» і «твоє» — мета повісті
І. С. НечуяЛевицького.
Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тих не
гативних рис характеру людини, які, на жаль, передали нам наші предки.
Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сва
ряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: ла
ються за першість у черзі, за якенебудь невдоволення. І тоді, і зараз це —
від невихованості, від браку культури.
Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давни
ни. Однак І. С. НечуйЛевицький уперше вказує нам на неповагу до
батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого став
лення до батькаматері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо
у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти
зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні не
рідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо
спадок батьків не так поділили. Але хай Кайдаші були забиті, затуркані
панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми
не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «ук
раїнський менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось ви
правдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках».
Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо
в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все.
Пиятцтво... Скільки лиха від нього! І це всі розуміють, однак поборо
ти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту,
ні на прогрес.
«Кайдашеві звички», на жаль, ще живуть серед нас. Але що цікаво —
сміятись над Кайдашами — сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
|