І зовсім протилежні:

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість
обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості.
Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям.
Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По
моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того,
як складається життя митця, залежить настроєва тональність його твор
чості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.
О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од
наково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його
творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя.
Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все по
вторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних
почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливають
ся в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути
і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правди
ве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємо
зв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:
Літає радість, щастя світле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти.
А сльози ще тремтять на них.
Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри».
Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при
марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять
про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити мар
но. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує
людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя
не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони
загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не кори
тися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь
іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх».
Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку»,
де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, посправжньому олюдне
на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається лю
дині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина
мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.
Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим став
лення О. Олеся до слова. Поетове слово — це і стріла, що влучає в серця катів
та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля,
що піснею тамує народний біль. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не
оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем,
а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не
є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність
протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому,
що словосонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь
переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.
Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, не
віддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опи
нився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона
сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився крев
ний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він пере
став бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще
в 1907 році писав:
Я в полі буду сам стояти,
Шаблі ворожі відбивати.
О, не лякайте! В мене крила,
В крові — огонь, в душі — любов…
У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антите
за: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба —
упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне
від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово,
міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не
знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між
славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумлін
ня. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо
людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озиваєть
ся до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утверди
ти істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.
Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої лю
бові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «жур
бою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склало
ся його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював
до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це
свідчать останні поетові рядки:
Життя минає, наче сон
У пущі, серед лісу.
І вже чиясь страшна рука
Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас,
Ще певний шуму праліс.
Ще серце кров’ю не зійшло,
Пісні не доспівались!