XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,— за слова
ми М. Грушевського,— дістала поеталірика, котрого виглядала з часів
Шевченка».
Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує
витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
Весь божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастямуки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів.
Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту,
непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце
сяйність, музикальність поетичного слова.
Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на пережи
ванні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим
і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою при
родою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав
себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, про
стору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є про
відною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.
Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом ста
новлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:
Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.
Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну по
требу читати таємничопрекрасну книгу природи, оспівувати її красу,
черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя
муку», «журбу і радість».
Почуття героя і почуттєва краса природи лежать в одній і тій же пло
щині, становлячи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, бо вони на од
ному подиху прочитуються від початку і до кінця.
Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса почуття,
а й те, що непогамовний шал закоханого серця передається за допомогою
виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!»

289

Наскрізь ліризована й громадянська поезія Олександра Олеся. Прий
шовши в літературу у час революційного передгроззя, поет не міг не реагу
вати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонарод
ним піднесенням в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом
заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні
події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки
свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яск
раво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, …як ма
кові квітки», «свято землі», «серце, як арфа».
Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ у конт
растній кольоровій гамі і так само його відображав. Радісні, світлі моти
ви перемежовувались у його ліриці з мотивами суму і розчарування. Але
не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе
життя залишався співцем життєстверджувальних настроїв і переконань.
Хотілося б, щоб тим оптимізмом пройнялися і ми, його сучасні читачі.