ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ В. СИМОНЕНКА

Я… з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
В. Симоненко. «Україні»
У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда
талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олій
ник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів доб
ра,справедливості,гуманізму,правди —цихзагальнолюдськихідеалів,заякими
не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.
Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його
життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьо
годнішньому читачеві.
Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.
(«Моя любов»)

427

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі,
до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно
дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл;
звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє —
розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь
у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» та інших.
У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю зем
лю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені
життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності
Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена мате
ринською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини
немає людини. А для поета Україна — це:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, Мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю…
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:
Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової
поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна,
коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
(«Україні»)
Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ синапатріота, що го

стро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопо
жертву за щастя України:
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
(«Україні»)
Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні
в імені своєї Батьківщини.
У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну
історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу сер
цю її синів:
О земле з переораним чолом,
З губами, пересохшими від сміху,
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття
…
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
…
Для мене найсвятіша нагорода —
Потрібним буть, красо моя, тобі.
Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його
поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують
читача замислитись, як він живе:
Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.
(«Грудочка землі»)
Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого
народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.