Свiте ясний,
свiте мiй прекрасний,
я б хотiв у пiснi повсякчасно
лиш для тебе жити, не вмирать!
В. Сосюра
Натхненнi пiснi Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди
увiйшли до скарбницi культури українського народу i стали свiдченням
високого таланту поета, його безмежної вiри у щастя людей на землi.
Сила мелодiйного слова Сосюри — у простотi i щиростi, духовнiй
наснаженостi та художнiй довершеностi. Вiршi Сосюри продовжують по
лонити серця читачiв: i юних, i дорослих.
Прийшовши з краю, де «димарiє дальня даль i небо домнами палає»,
Сосюра захоплено говорив про свою Вiтчизну, про землю, яку «обернемо
в Едем», про Днiпровi спiвучi хвилi. А надто щиро i задушевно про свої
iнтимнi почуття. «Такий я нiжний, такий тривожний»,— признається поет,
а ми вже вiримо, то ж хiба скажеш отак без нiжностi в душi:
Я би забув i образу, i сльози…
Тiльки б знову iти через гать,
Тiльки б слухать твiй голос — i коси,
Твої очi сумнi цiлувать…
Інтимна лiрика Сосюри — це найбiльша частина його поетичної спад
щини. Хоч, бувало, сам лiрик не мiг розiбратися у цьому. Так, у раннiй
поемi «Залiзниця» вiн писав:
Сплелися боротьба й кохання,—
I кращий хто, не знаю я,
Найкращi надiї iнтимної лiрики проспiвав Сосюра ще у 20х роках —
у раннiй перiод творчостi. Та чимало їх, нiжних, задушевних, знаходимо
i в його пiзньому доробку.
Поезiя «Так нiхто не кохав» написана 1922 року i в збiрках стоїть по
ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нацiя ще пахла димом по
встань, у нiй вiдчувалися вiдблиски революцiйних пожеж.
А тут жагуча, мов весняна повiнь, розлилася пiсня поета. Сосюра
смiливо говорить про безмежжя своїх почуттiв, говорить із пафосом:
Гей ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!..
Де ви бачили бiльше кохання?..
Я для нею зiрву Орiон золотий,
Я — поет робiтничої ранi.
Поет не соромиться своїх високих почуттiв, зiрвати для коханої навiть
сузiр’я цiлком по силi його лiричному герою.
Поезiя реально розкриває емоцiйний свiт людей. Згадки про зустрiчi
i розлуки — це хвилюючi сторiнки життя кожної людини. Одну з таких
сторiнок розкриває Сосюра у вiршi «Коли потяг удаль загуркоче…»
Тонкий i непомiтний перехiд вiд громадянського мотиву до власного,
найболючiшого, коли поета зрадила дiвчина:
Днi пройшли… Одлетiла тривога…
Лиш любов, як у серцi багнет…,
Ти давно вже дружина другого…
У ліричнiй мiнiатюрi «Бiлi акацiї будуть цвiсти», якi в iнших вiршах,
поет виявляє глибокi iнтимнi почуття до своєї подруги. Цвiтiння акацiй —
чарiвна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до
природи рiдного краю.

Лiричний герой вiрша захоплюється красою життя. «Iстинне тiльки те,

що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. I Сосюра знаходить те пре
красне всюди: в пейзажах Батькiвщини, у спiвах соловейка, у зустрiчах з на
реченою:
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як i завжди, незмiнно…
В тебе i губи, i брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Яке незвичайне порiвняння! Та воно притаманне творчостi Сосюри.
Пiд впливом вiдомої однойменної народної пiснi написана подiя «Ва
сильки». Це невеличка, в дванадцять рядкiв мiнiатюра — роздум про вiчну
красу життя. Порiвнюючи очi коханої з квiтками, лiричний герой роздумує:
Одсiяють роки, мов хмарки над нами,
i ось так же в полi будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квiтками,
може, васильками станем — я i ти.
У вiршi нема суму, що таке недовговiчне людське буття. Автор
оптимiстично, фiлософськи дивиться на прийдешнє, коли iнший дале
кий поет, «сповнений привiту, з рідними очима порiвняє нас». Така
дiалектика життя.
У чому полягає прекрасне?– запитував Олександр Довженко в одно
му зі своїх виступiв. I сам вiдповiв: у процесi творення, у величi його
наслiдкiв!
Вiдчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра вiдкривав її всю
ди у життi. Вiн знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен
нях, працi. Вiн усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу
у своїх вiршах. Й iнтимна лiрика поета — яскраве свiдчення цього.