Корoткий опис:  ПОЕТИЧНЕ НОВАТОРСТВО СИМВОЛІСТІВ
Література кінця ХІХ — початку ХХ століття — один з найцікавіших
етапів розвитку світової літератури. У свідомості людства ще живуть
прекрасні образи класичної літератури ХІХ століття, а вже нове століття
диктує свої критерії цінностей. Тому з’являються літературні і мистецькі
напрями, течії, стилі, серед яких новий літературний напрям, що одер
жав назву символізм.
Поезія, згідно з теорією символістів, має підходити до дійсності че
рез тонкі намітки і напівкольори. Краса та істина осягаються не свідомі
стю, а інтуїцією.
Символ для символистів — це не загальновизнаний знак. Від реаліс
тичного образу він відрізняється тим, що передає не об’єктивну сутність
явища, а власне індивідуальне уявлення поета про світ, найчастіше не
визначене:
Тень несозданных созданий
Колыхается во сне,
Словно лопасти латаний
На эмалевой стене.
(В. Брюсов. «Творчість»)
Хоча символізм був широко визнаний російською поезією, батьків
щиною його вважається Франція. Там він склався як напрям ще у 70—80
роки XIX століття.
Більшість символістів були виразниками ідей декадансу, відбиваючи
песимістичні настрої, створюючи символи смерті. Але до символів зверта
лись і поети, які займали прогресивні позиції, наприклад, бельгійський поет
Еміль Верхарн, німецький драматург Гауптман, автор драми «Потонулий
дзвін», бельгійський драматург Метерлінк, автор драми «Синій птах».
Західноєвропейська поезія мала великий вплив на російську літера
туру. Цей вплив полягав у становленні нової концепції людини. Концеп
цію визначили французькі поети Шарль Бодлер і Поль Верлен.
Шарль Бодлер у найвизначніших збірках своїх творів «Квіти зла» та
«Малі поезії в прозі» визнавав несправедливість існуючого буржуазного
світу, але симпатію до знедолених виражав песимістично.
Основоположником французького символізму по праву вважається
Поль Верлен. Його твори зі збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня»,
«Романси без слів», «Мудрість» сповнені мотивів смутку, самотності, ре
лігійної містики.
Ці ж мотиви перейняли у французьких російські символісти:
Полностью жизни принять мы не смеем,
Тяжести счастья поднять не умеем,
Звуков хотим,— но созвучий боимся,
Праздным желаньем пределов томимся,
Вечно их любим, вечно страдая,—
И умираем, не достигая…
(З. Гіппіус. «Межа»)
Але більшість російських символістів не тільки підтримали сутність
нової концепціїї, а й доопрацювали її, переосмислюючи історичні події,
як власні, а розвиток історії, розвиток життя вважали досягненнями
внутрішнього світу людини. Таким чином, якщо особистість за короткий
час подолає суєтність життя, значить вона зуміє приєднатися до вічних
законів, які існують не абстрактно, а конкретно:
В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.
(О. Блок. «Незнайомка»)
Російські символісти намагалися пояснити сутність нового для росій
ської літератури напрямку кількома критичними статтями, проте їх мис
тецтво було відірваним від життя. І навіть найвидатніші представники
цього напрямку, залишаючись новаторами, не змогли злити воєдино жит
тя і творчість, повертаючись до реалізму.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС, ЕТИКА ДОБРА
І ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ У РОМАНІ
Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»
Пошуки добра і справедливості… Вони бентежать уми, розпалюють
пристрасті. У зіткненні різних ідей і переконань митці намагаються знай
ти найвищу правду, ту єдино правильну ідею, яка може стати спільною
для всіх людей.
Пошуки справедливості інколи заводили Федора Михайловича
Достоєвського в скруту, змушували виступати проти власних більш
ранніх переконань. Але в найбільш складні для письменника і всього на
роду роки він продовжував шукати шляхи визволення людства від страж
дань, котрі несе з собою антигуманний лад.
У романі «Злочин і кара» відображено два світи. Один світ — місто бага
те, другий — бідне, про яке і піде мова у творі. Саме там страждають люди.
Достоєвський показує, що задушливе місто, бруд і тіснота сприяють
відчуттю духовної самотності людей. І тому люди ставляться одне до од
ного з недовірою, заздрістю і ненавистю.
Герої твору потрапляють в ситуації, які не підлягають ніяким правилам.
Якщо б Соня Мармеладова не пішла на вулицю — померли б з голоду її рідні.
Сестра Раскольникова, Дуня, погоджується на шлюб із циніком Лужиним,
щоб дати змогу братові Родіону закінчити університет. Для обох героїнь
добро у ставленні до ближніх стає злом у ставленні до себе. Проте обидві
вони здатні на самопожертву. Недаремно Сонечка дарує Раскольникову «про
стонародний» хрестик. Адже шлях оновлення героя — визнання народної
віри, носієм якої є Соня Мармеладова. Судити героя може тільки вона. Су
дитиме любов’ю, чутливістю і взаєморозумінням. Підтекстом автор висло
вив ідею, що людей врятує братерське ставлення одне до одного.
А щодо Дуні, то вона і Разуміхін майже не згадують про Бога, їх гу
манізм суто земний, а до «наполеонівської теорії» вони ставляться так
само негативно, як і Соня.
Навіть страж суспільного ладу Порфирій Петрович є людиною гу
манною, бо намагається врятувати суспільство не стільки від злочинців,
скільки від теорій.
Набагатопоряднішим,ніжРаскольников,виступаєСвидригайлов,бов ньому

пробудилася совість. Тому він врятував від голодної смерті дітей Катерини Іва
нівни, витяг із бруду і сорому Соню, залишив гроші для своєї нареченої, щоб
захистити її від можливого падіння. Своїм самогубством Свидригайлов дово
дить Раскольникову неможливість іншого шляху для людини, яка порушила
моральні принципи суспільства: «Понимаю, какие вопросы у вас в ходу: нрав
ственные, что ли? Вопросы гражданина и человека? А вы их побоку: зачем они
вам теперьто? Хе, хе! Затем, что все еще гражданин и человек? А коли так, то и
соваться не надобно: нечего не за свое дело браться».
Прояви доброти властиві навіть дурнуватому Лебезятникову, який
вступився за Соню без найменшої особистої зацікавленості, навіть ризи
куючи перед господинею і сусідами своєю репутацією тихого мешканця,
бо цьому персонажу не властиві ні підлість, ні брехня, ні ницість.
Більше дев’яноста персонажів у романі Достоєвського. У рисах кож
ного з них, головних чи епізодичних, можна знайти безліч позитивних
рис, понівечених суспільством.
Але в боротьбі з цим суспільством формуються постаті Разуміхіна і Дуні,
до яких можна цілковито віднести слова Федора Достоєвського: «Уже под
растает поколение, которое будет гуманно, человечно и великодушно».

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ТЕОРІЯ РАСКОЛЬНИКОВА,
ЇЇ АНТИГУМАНІСТИЧНИЙ СМИСЛ
(За романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара»)
Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» — один із найскладніших
творів в історії світової літератури. Навіть виходячи з того, як роман
сприймається читачем, він чи не єдиний твір такого плану. Особисто на
мене твір спочатку справив враження цілковито зрозумілого: ніяких на
тяків, ніяких загадок, ніяких таємничих подій. Насправді ж, злочин Рас
кольникова щільно пов’язаний із його теорією, а ця теорія — злочинна.
Вже з перших сторінок роману «Злочин і кара» головний герой
пригнічений власною філософією, яка дозволяє «кров по совісті».
Спостерігаючи за життям своєї країни, замислюючись над світовою істо
рією, Раскольников прийшов до думки, що не лише історичний прогрес,
а і будьякий інший розвиток здійснюється за рахунок чиїхось страждань,
жертв і крові. Герой розподілив людство на дві категорії: є люди, які сми
ренно сприймають свою долю, а є такі, що порушують моральні норми
і громадський порядок. Визначні особистості — Лікург, Магомет, Напо
леон — не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров’ю заради своїх
ідей. Світ влаштований так, що розвиток суспільства відбувається в про
цесі знищення «тварин, що здригаються» «сильними світу цього»: «И не
деньги, главное, нужны мне были, Соня, когда я убил; не столько деньги
нужны были, как другое… Мне другое надо было узнать, другое толкало
меня под руки: мне надо было узнать тогда, и поскорей узнать, вошь я,
как все, или человек? Смогу ли я переступить, или не смогу? Осмелюсь
ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею…».
Справа в тому, що життєві ситуації, в які потрапляє Раскольников,
не лише не відводять його від ідеї вбивства, а неначе наштовхують на неї.
Але мені здається, що ідея Раскольникова нерозривно пов’язана з жит
тєвими умовами бідного студента. Задушлива атмосфера його житла пе
регукується із задушливою атмосферою петербурзьких вулиць.
Хоча злочин Раскольникова — це виклик нелюдським законам світу,
проте виправдати його неможливо. Адже, скоївши вбивство, Раскольни
ков зарахував себе до розряду надлюдей, до якого не належать навіть
близькі йому люди: мати, сестра, Соня, Разуміхін. Він відтяв себе від цих
людей: «Мать, сестра, как любил я их! Отчего теперь я их ненавижу? Да,
я их ненавижу, физически ненавижу, подле себя не могу выносить…»
Згадуючи злочин, Родіон згадує і випадково вбиту ним Лізавету: «Бед
ная Лизавета! Зачем она тут подвернулась!.. Странно, однако ж, почему
я об ней почти и не думаю, точно и не убивал?.. Лизавета! Соня! Бедные,
кроткие, с глазами кроткими… Милые!.. Зачем они не плачут? Зачем они
не стонут?.. Они все отдают… глядят кротко и тихо…».
Цей монолог доводить увесь жах скоєного, адже людська натура
зіткнулась із нелюдською теорією. Ще один доказ жахливої теорії — третій
сон Раскольникова, де він знову вбиває лихварку, а вона над ним сміється.
І тут герой підсвідомо починає розуміти підступність своєї теорії, яку
можна вважати не поштовхом до злочину, а злочином.
Сама злочинна ідея штовхнула його на самоперевірку власної значи
мості: «Я просто убил; для себя убил, для себя одного; а там стал ли бы
я чьимнибудь благодетелем или всю жизнь, как паук, ловил бы всех в па
утину и из всех живые соки высасывал, мне, в ту минуту, все равно долж
но было быть!»
Значить, вражений ідеєю «надлюдини», він міг би вбити і друга, і се
стру, і матір, і Соню.
Здається, що Раскольников може реагувати лише на ті враження,
які підтверджують правоту його теорії. Він сприймає світ деспотично,

вихоплюючи з оточення лише ті враження, які підтверджують його фана
тичну теорію.
Отже, теорія Раскольникова про можливість стояти над людьми,
з презирством ставитися до їх законів не знайшла свого підкріплення
у його власній долі. Повністю вбити в собі совість і піднятися у гордій са
мотності над «людським мурашником» не може навіть найвишуканіший
злодій, не те що людина з роздвоєною особистістю. Можливо тому автор
і прирік Раскольникова на самотність. Достоєвський усією образною сис
темою роману переконливо довів, що не можна виправдати теорію насиль
ства, вбивства, якою б благородною метою її не аргументували.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ВИКРИТТЯ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОГО СВАВІЛЛЯ
В РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»
Російська література XIX століття мала особливу місію: вона була
голосом усіх прогресивних людей країни, єдиною можливістю говорити
про протиріччя і трагізм сучасності, відбивала напружене шукання
громадської й особистої правди. Федір Михайлович Достоєвський усві
домлював цю місію повною мірою, його особиста доля і творчість —
це напружений пошук шляхів удосконалення людства. За його власним
визнанням, він був літераторомпролетарем. Бажання допомогти тися
чам таких самих знедолених, як він, привело 25річного Достоєвського
в гурток петрашевців, учасники якого ставили за мету здійснити політич
ний заколот. Через два роки разом з іншими гуртківцями його заарешту
вали і винесли вирок про страту. Про заміну цього вироку на каторжні
роботи письменнику і його товаришам оголосили лише після того, як
вивели на плац і кілька хвилин, які здавалися неймовірно довгими, вони
простояли із зав’язаними очима, чекаючи страти. Це психологічне кату
вання, навмисне використане царем, щоб зламати петрашевців, глибоко
вразило письменника, викликало ненависть і огиду до будьякої жорсто
кості, насильства. Лише через десять років письменник має змогу повер
нутися до Петербурга, де і розгорнулася його літературна діяльність.
Достоєвський вважав, що російська література його часу потребувала
«нового слова», яке б належало російській людині більшості, яке б здатне
було передати і хаос її існування, і складність її інтелектуальних, моральних
переживань. Це «нове слово» стало орієнтиром у його художній творчості.
Одне з найвидатніших творінь Достоєвського, яке справило великий
вплив на світову літературу,— роман «Злочин і кара». Герой його — Рас
кольников — живе в тісній комірчині, його відрахували з університету
через неспроможність сплачувати за навчання. Як людина смілива, чес
на, гарячої думки і внутрішньої сили, що не терпить ніякої фальші, він не
бажає підкорятися моральним засадам світу, де багатий та сильний зну
щається над слабким та знедоленим, де гине молоде, здорове життя, за
давлене злиднями. Вбивство жадібної, огидної лихварки здається йому
викликом тій моралі, якій люди підкорялися споконвіку, моралі, яка ствер
джує, що людина — це безсила «воша». Та мало того, що перше вбивство
веде за собою друге: одна і та ж сокира вбиває і грішника, і праведника (під
час вбивства випадково повертається сестра лихварки, бідна забита Ліза
вета). Страшніше інше: вбивство лихварки виявляє, що в самому Расколь
никові (хоча він не усвідомлює цього) заховалась горда, самолюбна мрія
про панування над «тварью дрожащей» і над «всем людским муравейни
ком». Таким чином, коло роздумів і дій Раскольникова трагічно замикаєть
ся. Автор примушує героя зректися своїх наполеонівських планів, індиві
дуалістичного свавілля, трагічно пережити їх наслідки і знайти нове життя,
яке єднає його з іншими знедоленими і страдниками. Його любов до Соні
стає символом цього нового життя.
Раскольников — трагічна фігура, в його душі розгортається боротьба
добра і зла. Геній Достоєвського полягає в тому, що він художньо пе
реконливо показав не тільки причини індивідуалістичного свавілля,
а й розкрив його психологію. У романі багато героїв, які на перший погляд
безпосередньо не пов’язані ні зі злочином, ні з долею Раскольникова, але
без них сюжет твору не набув би того грандіозного філософського звучан
ня, яке він має. Кожен із персонажів роману відповідно до своєї філософії
тлумачить вчинок Раскольникова. Теорія головного героя (більшість лю
дей — «твари дрожащие», які не спроможні на боротьбу за щастя, тому силь
на людина має взяти на себе право, хоча б і силоміць, привести їх до щастя,
такій людині дозволено все, навіть кров і насильство) зрозуміла Лужину
і Свидригайлову, вони її не заперечують, навіть використовують, але для
досягнення власної мети. Порфирій Петрович розглядає цю теорію з точ
ки зору закону, Разуміхін — як обиватель зі здоровим глуздом і вірністю
існуючим моральним нормам. Соня засуджує не теорію, а вчинки Расколь
никова з точки зору християнської етики. Ці образи показують, що теорія
Раскольникова виникає невипадково, вона в окремих своїх елементах пред
ставлена у свідомості і життєвій позиції інших героїв.
Одним із перших Достоєвський відчув, що бунт проти старої буржу
азної моралі лише шляхом вивертання її на другий бік може призвести
до страшних наслідків. Об’єктивно гасло Раскольникова «все дозволено»
являє собою зло з більш агресивним і страшним обличчям.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  МОВНЕ ПИТАННЯ — ПРОБЛЕМА АНГЛІЇ… І УКРАЇНИ
Свого часу Бернард Шоу сказав про те, що він знає три англійські мови:
однією він пише свої твори, другою говорить офіційно, а третьою спілкуєть
ся з друзями. Виявляється не так давно, на початку ХХ століття, для
англійців чужою була рідна мова. У п’єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про
це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б
як слід англійською? Тільки чужоземці… розмовляють нею добре».
Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом
своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської
мови — «мови Шекспіра і Мільтона».
Однією з головних проблем п’єси Шоу «Пігмаліон» є питання функ
ціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування
англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників: «Прислухай
тесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж ко
жен народ за честь уважає мати мову власну, а не чужу».
У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він
уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може
змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною
і благородною.
«Англійці не поважають рідну мову й не хочуть навчати своїх
дітей говорити нею. Жоден англієць рота не розкриє без того, щоб не
викликати до себе ненависті або презирства з боку іншого англійця. Німець
кою та іспанською мовами може оволодіти будьякий іноземець, а анг
лійською не може оволодіти навіть англієць». У чому ж причина такого ста
новища мови, яка тепер визнана в усьому світі і вважається однією з основних
мов міжнаціонального та міжнародного спілкування? Той, хто вивчає
англійську, певно, може здогадатися, адже, як казав Шоу, «написання слів
настільки жахливе, що людині ні за що самій не навчитися вимовляти їх».
Англії був потрібен енергійний ентузіастфонетик, який би міг стати мовним
реформатором, вивів би цю давню мову хоча б на рівень усенародного спілку
вання в межах однієї країни. Саме таким реформатором і виводить Бернард
Шоу у своїй п’єсі професора фонетики Хіґґінса.
Професор чудово знає різні діалекти, безпомилково може визначити,
де народилася, жила людина: «…я визначаю місце кожної людини в ме
жах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць».
Професор щасливий з того, що його захоплення фонетикою — це не про
сто хобі, це дає й прожиток. «Наш вік,— уважає професор,— це вік ви
скочнів. Скоробагатьки хочуть позбутися свого діалекту», бути справж
німи діловими людьми, але видають себе кожним словом. Отож допомога
фахівцямовника їм конче наобхідна. (Знали б наші депутати! Але вони
Шоу, напевне, не читають…)
Боротьба Хіґґінса за чистоту мови, його експеримент доводить, що
кожна людина — «homo sapiens», а гарна мова робить її високоінтелекту
альною особою, збагачує духовно. Усі ми наділені «душею і божественим
даром ясного, виразного слова», потрібно тільки знати свою мову, шану
вати її і вміло використовувати.
Я пишу про проблеми англійської мови і відчуваю, як це актуально і для
нашої української. Словами Шоу можна сказати і про нас — кожен укра
їнець «рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті і пре
зирства» з боку іншого українця. Не знаю як для Англії, а для України про
блема рідної мови й досі стоїть гостро. Ми навчаємося в українській школі,
маємо державу Україну, пишаємось її культурою і традиціями, але здебіль
шого користуємося мовою російською. Мені дуже кортить часом у транс
порті, на вулиці, в театрі відповісти або щось запитати українською мовою,
як усі. І мені соромно, і мій внутрішній професор фонетики, а може, профе
сор совісті, вигукує: «Затям: ти — людина, і твоя рідна мова — це мова Шев
ченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Будь гідним їх». Але я «кур
нюкаю, наче хвора голубиця…». Не дуже хочеться бути білою вороною і важко
бути чорним круком… У зв’язку з цим згадується міф про одного з першо
богів — Кроноса. Йому передвістили, що хтось із його дітей забере в нього
владу, тому Кронос ковтав усіх дітей, яких народжувала богиня Рея. Але
прийде час і замість дитини Кронос проковтне сповиту каменюку, думаючи,
що то дитина. І виросте Зевс, і звільнить своїх братів і сестер…
Англія дочекалася свого Зевса — реформатора, який розкрив для наро
ду значення власної мови.
Україна має свою мову, і вона не «жахлива», а «солов’їна», вона одна

з кращих у світі.
Професор Хіґґінс розумів, що мова робить людину духовно звеличе
ною, благородоною. Еліза — проста дівчина, донька сміттяра — за корот
кий час опанувала рідну мову, стала справжньою герцогинею. Хотілося б
сподіватися, що і ми підведемо голови зі своїх «смітників», усвідомимо
значення нашої багатої чудової мови, й наша українська не буде друго
рядною, «сільською» в рідній державі, а посяде почесне місце в серцях і ду
шах своїх співвітчизників. …Тільки де ж наш професор Хіґґінс?

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  «ВІН ТАК І ЗАЛИШИВСЯ ХОЛОДНИМ УЛАМКОМ
БІЛЯ ГАРЯЧОГО СЕРЦЯ ДІВЧИНИ…»
(За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)
П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про
Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було даро
ване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насоло
джувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну див
ну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки
(за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така пре
красна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігма
ліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Аф
родіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною
жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.
Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щас
ливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він
парадоксально все змінює.
Ми знайомимося із творцем — професором фонетики. Він нагадує
Пігмаліона: у нього захоплення — фонетика, за допомогою якої він може
змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, «грудку
бруду» і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцоги
ню. До того ж професор не любить жінок — недарма він самотній. Спо
чатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної
квіткарки, доньки сміттяра, професор береться «виробити» справжню
герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою.
Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку профе
сор «продемонстрував» своє творіння у високому світському това
ристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор
звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо про
фесор Хіґґінс — фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він
витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно
це приховує? Остання сцена п’єси переконує нас у тому, як необхідні
одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим
проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий
подих кохання кружляє над Елізою і Хіґґінсом. Професор фонетики
звертається до Елізи: «Залиште мені вашу душу…». Саме її душа, при
сутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. ЗдаєтьАле Шоу
зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіґґінса, та й не за Піке
рінґа зможе вийти заміж Еліза — драматург подарує їй жениха Фредді.
Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню твор
ця, а дім простакуватого буржуа.
Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця
Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном — тим, якого не чарують дівчата, не
вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіґґінса Еліза
залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого
соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею
аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання.
Але Еліза — нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцо
гинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «стату
су», «блакитної крові». Для когось це не має значення і цей «хтось» може коха
титому,щосерцейогонеможеінакше.А дляХіґґінса,певно,всецемаєзначення.
Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліо
на це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зма
лював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі
міфічний фінал п’єси: Хіґґінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали остан
ню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але
я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде «комфорт
но» молодятам удвох? Хіґґінс завжди буде пам’ятати «сміттярське» минуле
своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як
«самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світі швидко
дізнаються про походження «герцогині» — дорога туди теж буде закрита.
Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіґґінса. Це закопмлексований,
егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він
закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експе
римент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою
долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад
у канаву». Професор Хіґґінс — це «автобус»: усі розбігаються перед ним,
а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, без
душною людиною… То чи варто шкодувати, що така «чудова пара» не склалася?
Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу,
який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то
все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У ко
го він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого
немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того,
що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю
незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в опо
віданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись
утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще
одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та
дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.
Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гаря
чого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати по
гані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один
манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі,
де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ І МОРАЛЬНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕЛІЗИ ДУЛІТЛ
(За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)
П’єса «Пігмаліон» — одна з найкращих драм англійського письменника
Бернарда Шоу. Захоплює вона одразу — з першого рядка! Ти ніби опиняєш
ся в далекій Англії, а персонажі п’єси — твої давні знайомі…
Рясний літній дощ ллє, як із відра. Тут і там несамовито верещать свист
ки»; а ми біжимо, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла. Дивна дівчи
на привернула мою увагу. Вона продавала квіти. У неї зовсім не романтична
постать, їй десь вісімнадцятьдвадцять років. На голові в неї матроський бри
лик, який назбирав чимало лондонської пилюки та кіптяви. Черевики її ма
ють плачевний вигляд, а волосся так і просить, щоб його вимили. Але крізь
її занехаяність проглядає природна врода. Вона привертає увагу ще й тому,
що кожному пропонує квіти, як ось: «Купіть у мене квіточку, копітане!» Дівчи
ну звати Елізою, вона донька сміттяра, матері в неї немає, шоста мачуха
вигнала її з дому і їй доводиться самостійно заробляти собі на прожиток.
Дівчина виросла в ЛіссонГрові, а «жила там у такому хліву — навіть свиней
тримають краще». Але Еліза нікому не дозволяє себе кривдити, вона вміє
постояти за себе, вона має гордість, навіть трохи самовпевнена. Еліза, певно,
велика мрійниця, бо інакше чого б їй демонструвати перед незнайомим хлоп
цем Фредді свою причетність до «Бухингему». Сьогодні Еліза заробила трохи
грошенят, настрій непоганий, навіть на таксі приїхала додому! Трохи зіпсу
вав день отой записувач біля церкви…
Ба! Що це? Згасла лампа — скінчився гас. Але й це не біда. Можна
вкинути в лічильник ще один пенні і в кімнаті буде світло, але ж дівчина
має заощаджувати. Та й мріяти і розмірковувати в ліжкові буде куди кра
ще і дешевше! Еліза знімає із себе деяке верхнє вбрання, шпурляє його на
купу всякої всячини й залазить у свою постіль.
«Так, так, так,— думалось дівчині.— Заробіток сьогодні непоганий. Але
якийсь черв’ячок гризе душу… Ах, записувач! Елізі згадався джентльмен
у портику, який записував її слова — ніби вона щось недозволене говори
ла! А як нечемно він з нею розмовляв! А все через що? Через отой клятий
міссанґровський діалект — ніби вона не має права говорити своєю мо
вою. «Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром
ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона
та Біблії…» і ще: «ти, утілена кривдо англійської мови, я міг би зробити
з тебе царицю Савську».
Еліза уявила собі царицю, яку вітають у знаменитому Букингемському
палаці. Горить блиском вогнів і коштовностей королівська зала, Еліза —
найпрекрасніша серед красунь палацу. Із цими думками засинає квіткар
ка; згасають вогники у вікнах бідняків на Ейнджелкорт біля Мікладжон
сової гасової крамнички.
…Ранковий промінець доторкнувся до кінчика носа доньки сміттяра,
здригнулися її пухнасті вії і вона повернулася з королівського розкішно
го палацу додому. Ні, не розпач охопив Елізу. Вона тепер знала, що мала
робити! Пам’ять у неї була гарна, і вона згадала, що один із джентльменів,
який добре знає мову, називав свою адресу: «Вімполстрит, 37». «При
ходьте до мене завтра»,— сказав він «копитанові». «І я прийду,— подума
ла Еліза,— хіба я не маю права брати уроки мови? Я навчуся розмовляти
правильною англійською і мене візьмуть у квітковий магазин. Чом би
й ні?». Еліза причепурилася і «на таксях» поїхала до найвідомішого лон
донського професора фонетики містера Ґенрі Хіґґінса. У кого ж як не
в нього навчатися мови бідній лондонській дівчині?!
Еліза з її відомим діалектом спочатку не зацікавила професора, тому
він безцеремонно вигукнув: «Забирайся геть — ти мені не потрібна». Але
Еліза вміла стояти на своєму: три страусових пір’їни героїчно трималися
в неї на капелюсі. Спочатку їй вдалося розчулити полковника Пікерінґа —
це вихована людина, яка чемно поводиться і з посудницею, і з квіткар
кою. Пікерінґ, зацікавлений поведінкою і пропозицею Елізи, нагадує
професорові про вчорашню розмову, і два дорослих чоловіки укладають
угоду: Хіґґінс береться за півроку навчити дівчину мови й манерам, пол
ковник оплачує витрати на утримання Елізи.
Експеримент Хіґґінса завершується блискуче: за декілька місяців ву
лична квіткарка під впливом життєвих умов, інтелектуального спілку
вання, навчання мови преретворюється на «герцогиню». Вона вражає
вище товариство манерами, мовою, знаннями.
Пігмаліон витворив Галатею! Із «грудки бруду» засобами мистецтва
за допомогою «чарівного різця». Хіґґінсу вдалося зробити довершений
витвір, який вражає всіх.
Для вищого світу важливий лише зовнішній бік: манери, одяг, мова,
походження. Еліза все це добре засвоїла, вона вміло грає свою роль. До
того ж Еліза виросла духовно, вона розрізняє вихованість і нахабство,
напускний і справжній аристократизм, вона тонко відчуває добро і зло.
Її дратує те, що професор, який узявся її навчати, сам не вміє поводитися
чемно ні вдома, ні в товаристві. Квіткарка — дівчина з народу — отрима
ла необхідні знання, її інтелект зріс, вона не має титулу герцогині, але
досягла потрібного рівня, до того ж Еліза збагатилася духовно. Вона пе
реросла навіть свого учителя. Але Хіґґінс сприймає її лише як піддослід
ну істоту, матеріал для своїх досліджень. Еліза протестує проти такого
ставлення: її розум, душа, почуття вимагають взаємоповаги, людськості
у стосунках. Дівчина дорікає професорові за те, що він перетворив її на
«герцогиню»: «Краще б ви мене не чіпали… Навіщо ви забрали в мене
незалежність? Чому я погодилась на це?». Еліза усвідомлює, що вона
«проста й темна», і їй боляче, що видатний професор, учений, джентль
мен ставиться до неї як до порожнього місця. «У мене такі ж почуття, як
у всіх,— каже вона.— Мені хочеться лагідного слова, уваги».
Квіткарка змінилася, у її душі розквітли найкращі вияви людських по
чуттів і талантів. У кожної людини живуть таланти, потрібно тільки зуміти
їх розкрити. Навчання Хіґґінса, ввічливе ставлення Пікерінґа, увага
до її особи з боку довколишніх людей поступово формували Елізу, яка
згодом скаже: «Різниця між леді і квіткаркою полягає не в тому, як вона
поводиться, а як до неї ставляться». Еліза змінилася, перетворилась, ожи
ла, як Галатея, до того ж вона свідомо захотіла змінити своє буття, а це нове
буття сформувало в ній нову свідомість. Жаль, що професорові
забракувало душевного такту й вихованості… Якби він був не таким гру
біяном і снобом, Еліза могла б стати справжньою Галатеєю — люблячою та
ніжною, доброю та уважною. Адже саме тому, що Пігмаліон такий «пігма
ліоністий» — різкий, неотесаний, нечемний,— Еліза замість слів вдячності
за науку виголошує обвинувачувальну промову на адресу свого творця.
Мені здається, розвинений інтелект Елізи завжди буде тягти її до таких,
як Хіґґінс,— аристократів за походженням, до таких, як Пікерінґ,— аристок
ратів за духом, але її природне чуття їй підказує: «Твоє місце з такими, як
Фредді». Думаю, що остання сцена, відверта розмова з Хіґґінсом — це крик
душі, яка розривається навпіл. Душа прагне вищого, кращого, досконалішого,
а життєві умови диктують своє. У фіналі п’єси Еліза сама не знає, коли була
щасливішою: у минулому чи в сучасному; вона не знає, яке в неї майбутнє.
То що ж робити — залишатися в «канаві» і бути веселобезтурботною
чи вириватися з «бруду», а потім бідкатися від розвиненої культури й інте
лекту, від внутрішнього діскомфорту?
У часи Шоу — більше ста років тому, дійсно, важко було вирватися
з того соціального середовища, до якого належав від народження. Кожен
мав ніби своє тавро: плебей, буржуа, аристократ. Але саме ті, хто прагнув
чогось більшого, зуміли йти далі, змогли змінити життя і довести, що сво
бода, розкутість духу, висока культура роблять із людини людину.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ПРОБЛЕМА ВИХОВАННЯ У РОМАНІ Ч. ДІККЕНСА«ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»


Проблему виховання можна називати однією з провідних в англійській
літературі. І Чарльз Діккенс не був у цьому першовідкривачем, але він знай
шов свій шлях розв’язання проблеми, показавши лондонське дно без ро
мантизації.
У передмові до одного з видань роману «Пригоди Олівера Твіста»
Діккенс писав: «Мені здалося, що зобразити реальних членів злочин
ної групи, намалювати їх в усіх їхній потворності, показати злиденне
їхнє життя...— означає... допомогти суспільству». Його представники
лондонського дна відверто потворні навіть зовні, тим більше у своїх
звичках. Ось б’є в котрий раз свого білого собаку Сайкс, який не знає
жалощів ні до кого. Так, як і цей білий собака, звикла собі на лихо до
нього Ненсі. Щиро і сильно покохавши Сайкса, Ненсі намагається за
хистити його від усіх бід. Але чи здатен він це оцінити? Певно, ні.
І в цьому ми переконуємося, коли він розправляється з Ненсі безжаль
но. Чи міг він пожаліти дитину, яка була для нього лише інструмен
том для крадіжок! Поранений під час нічного нападу, Олівер покину
тий напризволяще. Порятунок хлопчика — справа рук добрих жінок,
здатних зрозуміти і повірити людині, знайти у серці співчуття.
Оповідаючи про пригоди Олівера Твіста, Ч. Діккенс розгортає широ
ку панораму дна суспільства. Холодні сірі нічні лондонські вулиці,
в яких не знайдеш прихистку; брудні й смердючі лігвища — обитель
усіх пороків. Ця атмосфера теж виховує. І не в усіх стає мужності про
тистояти брудові, котрий панує довкола. Голод і приниження часто при
мушують маленьких людей хитрувати, брехати і зраджувати. Жор
стокість світу породжує жорстокість дитини. Саме це хвилює
письменника, який свідомо оголює найстрашніші виразки англійсько
го дна, бажаючи звернути на них увагу суспільства. Письменник вва
жає, що проблема виховання людини — справа усього суспільства. Одне
із завдань роману «Пригоди Олівера Твіста» — показати сувору прав
ду заради того, щоб примусити суспільство бути справедливішим і ми
лосерднішим. З іронією автор вставляє зауваження з приводу тієї чи
іншої ситуації, коли респектабельні англійські джентльмени брезгливо
відвертаються від бідних знедолених людей, котрі опинилися в робіт
ному будинку. Один із таких героївджентельменів Діккенса навіть не
має імені, він просто названий паном у білому жилеті. Не зробивши
нічого гарного для Олівера та інших сиріт, він пророкує хлопчикові
в’язницю і страту. Так письменник порушує ще одне питання: що являє
собою істинна вихованість, і чи можлива вона без доброти і милосер
дя. Відповіддю на це питання є увесь роман. І гарне, і негарне у людині
може змінювати життя, суспільство людей. І дуже важливо, якими мо
ральними принципами живуть ті люди. Таким є погляд Ч. Діккенса на
проблему виховання.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  ГУМАНІСТИЧНИЙ СМИСЛ РОМАНУ Ч. ДІККЕНСА
«ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»
Роман Ч. Діккенса про пригоди хлопчика, у якого відняли навіть ім’я
матері,— це твір високого гуманістичного смислу. Письменник приму
шує поновому подивитися на загальноприйняті поняття про порядність,
респектабельність, якими так пишалися його сучасники. Безумовно,
зовнішні прояви гарного виховання важливі, але що за цими манерами,
що за білим жилетом? Ч. Діккенс примушує читача разом з Олівером
Твістом побачити виворіт життя. Як мало, виявляється, істинної добро
ти і співчуття в людях, котрі хизуються своєю доброчинністю. Можна ви
голошувати гучні гасла про милосердя до сиріт, але при цьому привлас
нити їхні гроші, а їм дати можливість помирати від голоду, хвороб і биття,
яким щедро нагороджувала сиріт господиня ферми, котра примушувала
дітей працювати на себе. Так само постраждав і трубочист, котрий зни
щив не одне людське життя, вирішуючи свої матеріальні проблеми. Та
й гробовщик, до якого потрапив Олівер із робітного дому, не був добрим.
Письменник порушує питання про міру добра у кожній людині. Саме
ця часточка добра і співчуття визначає істинну гуманістичну цінність.
Показуючи людей, котрі подоброму поставилися до Олівера, відкинув
ши упередження, автор стверджує: світ не без добрих людей. І більше
того, на доброті і небайдужості цих людей тримається справедливість.
Діккенс внутрішньо бажав цієї справедливості завжди, тому показав її
перемогу у своєму романі. Порок покараний. Сайкс, втілення жорсто
кості і злоби, випадково гине від своєї ж петлі, і в цьому рука Божа. Ста
рий єврей, котрий наживався на крадіжках і проституції, на совісті кот
рого понівечені долі хлопчиків і знищені життя, постає перед судом.
Зведений брат Олівера і його таємний ворог змушений розповісти хлоп
чикові істинну історію його народження і повернути йому майно роди
ни. Отже, можна сказати, що основа роману, його гуманістичний смисл
полягає у тій вірі у перемогу добра і справедливості, яка складає суть
роману. Заклик до добра і милосердя на кожній сторінці книги про при
годи хлопчикасироти у дорослому суворому світі

Читати далі   Написати відгук/Голосувати  

Корoткий опис:  РОЛЬ АВАНТЮРНОЇ ІНТРИГИ У РОМАНІ Ч. ДІККЕНСА
«ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»
Пригодницький роман широко представлений у світовій літературі
і у творчості Ф. Купера, О. Дюмабатька, Е. Сю, Р. Л. Стівенсона і бага
тьох інших авторів. Але роман Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» хоча
й позначений як «пригода», все ж не може бути названий пригодниць
ким у повному розумінні слова. Але його мета — не стільки розважити
читача авантюрною інтригою, скільки привернути його увагу до больо
вих точок суспільства, сучасного письменнику. Чому саме таку форму
обрав Ч. Діккенс? Передусім тому, що без авантюрної інтриги роман втра
тив би свою гостроту і перетворився б на набір повчальних фраз. Але
Діккенс написав роман, у якому події змінюються досить швидко, а саме
життя і доля його героя стає предметом таємних інтриг. У його творі є всі
риси, характерні для авантюрного роману: стрімкість розвитку подій, за
гострення пристрастей, викрадення і переслідування, таємниці і загадки,
що врешті позитивно розв’язуються. Та й щасливий фінал — це теж прик
мета пригодницького роману.
Головний герой — Олівер Твіст — дитина, а це означає, що найкращий
спосіб розкрити його характер — показати в дії, у мінливих обставинах.
І письменник примушує героя активно діяти — утікати з дому гробовщика,
де його принижували, били, годували об’їдками. Стикаючись у різних си
туаціях з людьми різних моральних переконань, Олівер
робить вибір, що визначає його долю. Природжене почуття порядності
примушує його піддавати сумніву лжеромантику злочинного побуту
лондонського дна. А різка зміна життя після спроби пограбування біля книж
кової крамниці, доброта людини, яка пожаліла Олівера, переконують хлоп
чика, що чесність, доброта, порядність — не порожні слова. І найгіршою є не
стільки бруд фізичний, скільки ниці людські пороки, якими керуються люди
типу Сайкса чи головного наглядача робітного дому.
І неважливо, щиро непорядна людина чи живе подвійною мораллю,—
це все недобре, бо правда лише одна: зовнішні манери порядної людини
нікого не введуть в оману, якщо насправді це не так. І зрозуміти це Оліве
ру допомагають власні спостереження у стрімко мінливих життєвих си
туаціях. Таким чином, авантюрна інтрига у творі «Пригоди Олівера
Твіста» підпорядкована загальному задуму і розкриттю ідеї роману.

Читати далі   Написати відгук/Голосувати